Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Ти здобував знання, але заради цього мусив терпіти казармений режим семінарії. І коли, не без наших старань, наш народ усвідомить потребу незалежності, він буде змушений супроти власного бажання, з прикрої необхідності спиратися на сильного сусіда проти ще сильнішого. Цілковитої свободи немає, й сама ідея незалежністю ніколи не стає.

— Я з вами згоден, отче, — втрутився в розмову Верещинський. — Шлях до здобуття свободи вельми довгий, й по дорозі до неї треба заходити в розмаїті компроміси, вступати в невигідні союзи, приймати неадекватні до ваших поглядів орієнтації… Але якщо на тій дорозі не визріватиме сама ідея волі — як фетиш, то воля ніколи й не прийде; без викристалізованої ідеї свободи не здолати тих перепон, про які я щойно мовив. А її, молоду, незаплямовану й чисту, справді залишив нам Маркіян. На жаль, творця ідеї не стало: чи зуміємо ми пронести її далі — самі, без нього?

Запала мовчанка: ніхто на таке питання не зважився б — та й не зміг би нині відповісти; відчували, знали всі, що гряде буря, а як поведеться той чи інший під час градобоїв — хто мав таку провидність, щоб уздріти це?

Мовчки споживали вечерю, чаркувалися вишнівкою, тепер їмость уже вголос припрошувала; мовчанка стала затяжною, тільки панна Амалія тихо запитала й почервоніла, втямивши, що питання недоречне:

— А чому помер отець Маркіян?

— Хіба в Бога спитаймо, — зітхнув Головацький. Він підвівся, підійшов до книжкової шафи й узяв з полички товстий рукопис.

— Не хвилюйтеся, — сказав, — читати не буду. Хочу тільки похвалитися… Це копія найновішої моєї праці «Становище русинів у Галичині» — оригінал вислав до редакції лейпціґського журналу «Щорічник слов'янської літератури»… Про що вона? Audiatur et altera pars — хай вислухають і нас! Усі народи габсбурзької монархії ставлять нині свої вимоги до влади, зачувши подуви весни, тільки ми мовчимо, ніби й не єсьмо народом, а лише доважком до польщизни, як висловився колись Погодін. І справді, ніхто поважно нас не трактує, мало того — руські провідні, запобігаючи перед владою, затикають власному народові рота: недавно я дізнався, що ректор семінарії заборонив питомцям будь–що читати, крім Святого Письма, мовляв, між лояльними книгами доконче трапиться й крамольна…

— Перестаньте їсти, бо можете отруїтися! — обурено вигукнув Вагилевич.

— Тільки подумати, — розпалювався Головацький, і був він такий, як колись — заповзятий полеміст, який ніколи не уникав непоштивих випадів на адресу власть імущих. — Жменька словаків чи лужицьких сербів, навіть болгари під турками — всі видають свої журнали, тільки русини під австрійським скіпетром не мають ні часописів, ані літератури. Я про це написав, може, хоч тиха луна дасть знати Європі про наше існування…

— Найвища пора й нам обізватися, — підтримав Іван Якова. — Бо хто це зробить, як не ми, — Ірод? Та чи б ви й додумалися, чого зажадав від мене митрополит за висвячення? Вимагав написати зобов'язання, що я нічого не буду друкувати ні в краю, ні за кордоном… Це ж дикунство!

Головацький враз охолов: Іван надто загострює полеміку. Він підвів руку, немов у царських вратах.

— Не будьмо аж надто вимогливі, панове… Святоюрська дипломатія може нам не подобатися, але ж немає, немає в нас іншого національного інституту, як греко–католицька церква. Австрофільство митрополита й ректора семінарії — то ще не найбільше зло. Особливо загрозливе для нас полонофільство, — Яків пильно подивився на Івана, і той витримав погляд приятеля. — А віденський уряд, як не кажіть, все ж потроху демократизується…

— Та демократія — найпідступніший обман, — уже сердився Вагилевич. — Селянин має право скаржитися цісареві на пана, може навіть процесуватися з ним, та ніколи не виграє процесу. Однак він хоче вірити в ілюзію остаточного порятунку… Уряд налаштовує селянина проти пана, а пан хто — поляк, і мужик навіть думки не допускає, що є й панщизняні поляки. Отож… нині настає в краю революційна криза, а чи не обернеться вона на різню? Подумаймо…

Яків відгукнувся не зразу, він довго обдумував, що має сказати, і врешті висловив свій сумнів:

— Якщо австрофільство для нас шкідливе, а полонофільство й від нього гірше, то існує інша сила, на яку можна спертися…

— Не заходьте надто далеко, отче Якове, — застеріг Верещинський. — Не ловіться на московський гачок… Але чому ви, приятелі й мої, весь час топчетеся біля чужинецьких орієнтирів, а свій рідний, українофільський, ігноруєте? Таж нас десятки мільйонів!

— Українофільство — то Маркіянова ідея, — тихо проказав Яків.

— І що — вона для нас невластива? — наступав Верещинський.

— Властива, так, але, прийнявши її, ми мусили б ставити на тих же святоюрців — ні на кого більше.

— Панове, — підвівся Верещинський, глянув на приятелів, і доброта, як у батька до недосвідчених синів, зблисла в його очах.

— Дорогі діти, вас сам Бог прислав на Русь… І коли ви залишилися без керманича — самі вчіться володіти стерном. Для цього, правда, потрібно мати відповідну ідеологію, але ж вона вже є — Шевченкова, і ви теж її творите, всечесний отче, — показав на рукопис. — Яка ж найголовніша ваша засада?

— Не зрадити своїй хоругві ні за які вигоди й почесті!

— Тож станемо на цьому…

А втім, сьогодні ніхто нічого ще не знав: бродіння в суспільстві щойно розпочиналося, й ніхто не міг передбачити, які сполуки відбудуться під час ферменту…

Після вечері прогулювалися над каньйоном. Серпик молодого місяця канув поза смереки на чолопку Шешорської гори, а тоді посипався з неба метеоритний дощ, і провалля над Пістинькою наповнилось по береги золотими монетами зір.

Іван з Амалією відірвалися від гурту й зникли в темряві. І тоді, коли віддалилися голоси Головацького, Верещинського і їмості Марії, а потім і зовсім стихли, Іван узяв у долоні холодну руку панни Пекарської й проказав голосом, приглушеним від непевності, чи добре чинить:

— Будьте моєю дружиною, Амаліє…

І здалося йому, що тої ж миті десь за циганськими скелями, над хімчинською дібровою, пролунав короткий сміх літавиці; панна Амалія притулила долоні до Іванових грудей й прошепотіла:

— Зірка в серце запала…

І знітився Іван, вчувши банальну фразу, якою попівна, напевне, готова була привітати будь–якого жениха; йому хотілося взяти назад свої слова, проте в шепоті дівчини вчулася теж правдива щирість; на нього впритул дивилися віддані очі, і в них він побачив радість вивільнення від принизливих оглядин