Читати книгу - "Марія Стюарт"

Сідає на коня і подається в ліси та луки, щоб утекти. Потім раптом повертається до Лондона і йде — мить Достоєвського — саме до того чоловіка, що грається його долею, до Волсінґема, то була незбагненна і все-таки збагненна втеча лю­дини, яка схибнулася розумом, до свого найнебезпечнішого ворога. Бебінґтон вочевидь прагне дізнатися у Волсінґема, чи той має щодо нього якісь підозри. Але міністр поліції, холодний і незворушний, не виказує себе і дає йому спокійно піти: краще нехай той дурень своєю необережністю дасть ще один доказ. Проте Бебінґтон уже відчуває руку в пітьмі. Він швидко пише листа одному другові, в якому, щоб надати собі сміливості, добирає справді героїчних, справді римських слів. «Приготували вогненну піч, у якій має пройти випробування наша віра». Водночас Бебінґтон заспокоює останнім словом Марію Стюарт, пишучи, що вона може довіряти йому. Але Волсінґем має вже досить доказового матеріалу і завдає удар. Арештували одного змовника, і Бебінґтон, тільки-но до нього дійшла звістка, знає, що все втрачене. Він пропонує ще останню відчайдушну дію своєму товаришеві Севіджу: помчати просто в палац і вбити Єлизавету. Але вже запізно, нишпорки Волсінґема вже ходять за ними, і тільки завдяки зухвалій рішучості їм обом щастить утекти саме тоді, коли їх уже мали арештувати. Але куди? Всі шляхи перекрито, всі гавані попереджено, а вони не мають ані харчів, ані грошей. Десять днів друзі ховаються в лісі Сент-Джонс, що тоді був поблизу від Лондона, а сьогодні опинився в самому його центрі, десять днів жаху, безвихідного страху. Але голод нещадно душить їх, зрештою нужда загнала їх у дім одного приятеля, де вони по­їли і прийняли останнє причастя; там їх арештували і в кайданах провели по місту. Ці сміливі, молоді, довірливі люди чекали тортур і вироку у в’язниці в Тауері, а над їхніми головами тріумфально бамкали лондонські дзвони. Народ радісними багаттями і врочистими процесіями святкував порятунок Єлизавети, ліквідацію змови і загибель Марії Стюарт.

Тим часом ув’язнена, ні про що не здогадуючись, переживає в замку Чартлі години радісного хвилювання, якого не знала вже багато років. Усі її нерви напружені. Щогодини можуть над’їхати вершники з повідомленням, що той “desseing effectué”, «задум реалізовано», сьогодні, завтра, післязавтра її, ув’язнену, можуть перевезти в Лондон у королівський замок, Марія Стюарт уже мріє, як аристократія і міщани, святково повбирані, чекають її коло міської брами, як радісно гучать дзвони. (Вона, безталанна, не знає, що дзвони справді вже задвигтіли і бамкають на дзвіницях і вежах, святкуючи порятунок Єлизавети.) Ще день, ще два, і все скінчиться, Англія і Шотландія будуть об’єднані під її королівською короною, католицькій вірі знову повернуть увесь світ.

Жоден лікар не має такого цілющого засобу для змученого тіла, для виснаженої душі, як надія. Відколи Марія Стюарт, завжди легковірна і сповнена довіри, марить, що вона так близько до свого тріумфу, в ній відбувається цілковита зміна. Її раптом опанувала нова свіжість, своєрідна молодість, і жінка, яка в останні роки знай страждала від виснаження, яка навряд чи могла півгодини ходити, не відчувши біль у боці, не нарікаючи на втому і ревматизм, вискакує тепер на коня. Й сама здивувавшись приголомшливому оновленню, вона пише (коли над змовниками вже замахнулися косою) своєму «доброму Морґану»: «Я дякую Господу, що він не до­вів мене до крайньої немочі і я ще можу стріляти з арбалета, щоб убити оленя, і мчати на коні за собаками».

Тому 8 серпня Марія Стюарт сприймає як приємну несподіванку запрошення загалом дуже неприязного Еймієса Політа — ох, дурний пуританин не здогадується, думає вона, як швидко скінчиться його тюремний нагляд — поїхати на лови до сусіднього замку Тіксол. Зібрали чималу кавалькаду: на коней сіли гофмаршал, обидва секретарі, лікар, і навіть Еймієс Політ, цього дня надто вже люб’язний і приязний, приєднався з кількома своїми солдатами до веселої виправи. Чудовий ранок, променистий і теплий, соковита зелень на луках. Марія Стюарт із силою підострожує коня, щоб сильніше, щасливіше відчути життя, свободу в поривному русі зі свистом вітру у вухах. Уже багато тижнів, багато місяців не почувалася вона такою молодою, ніколи в ті похмурі роки не була вона така весела і свіжа, як цього пишного ранку. Все видається їй гарним, видається легким: той, кому надія окрилює серце, почувається благословенним.

Перед брамою Тіксол-парку чвал уповільнюється, коні переходять на легенький клус. Серце Марії Стюарт раптом аж загупало. Перед брамою замку стоїть цілий загін вершників. Може, це нарешті, — о щасливий ранок! — Бебінґтон і його товариші? Невже він так завчасно виконав таємну обіцянку листа? Але дивна річ: лише один вершник відокремився від гурту і повільно та на диво врочисто під’їздить до них клусом, потім скидає капелюха і вклоняється, це сер Томас Джордж. А наступної миті Марія Стюарт відчула, як її серце, яке щойно так радісно калатало, зупинилося. Адже сер Томас Джордж повідомив їй короткими словами, що змову Бебінґтона викрито і він має доручення арештувати її обох секретарів.

Марії Стюарт забракло мови. Кожне «так», кожне «ні», кожне запитання, кожна скарга могли б виказати її. Вона ще, можливо, не здогадується про весь масштаб небезпеки, але невдовзі, мабуть, її опанувала жорстока підозра, коли вона помітила, що Еймієс Політ не вживає ніяких заходів, щоб повернутися з нею в Чартлі. Тільки тепер вона збагнула сенс запрошення на полювання: її хотіли виманити з дому, щоб безперешкодно обшукати її кімнати. Безперечно, тепер перериють і переглянуть усі папери, захоплять усю дипломатичну канцелярію, яку вона так відкрито вела з суверенним чуттям безпеки, наче й далі була володарка, а не в’язень у чужій країні. Але Марії Стюарт дали досить і аж задосить часу, щоб подумати про всі свої помилки та недогляди, бо її утримують у Тіксолі сімнадцять днів, не даючи змоги написати або отримати бодай один рядок. Вона знає, що всі її таємниці тепер уже відомі, всі надії знищені. Марія Стюарт знову опустилася на щабель нижче, вона вже не ув’язнена, а обвинувачена.

Марія Стюарт, повертаючись у Чартлі через сімнадцять днів, уже інша. Тепер не веселим чвалом із дротиком у руці серед надійних друзів виїздить вона з брами, а повільно й безмовно, серед численної охорони і ворогів, це втомлена, розчарована, постаріла жінка, яка знає, що