Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Після цього я піднявся нагору, аби почитати ангелу.
Вкотре відкрив Казки Ліхтарні, старі історії нагір'я, переказані Етен Ур-Фанлейською. Цього разу я читав не розповідь ангела, а надруковану в книжці історію. Її кучерявий стиль нагадував давні часи, ще до війни на сході. Етен при вікні своєї кімнати над річкою, де вона провела кілька років у якості гості Герцогині Тевласької, високі підлогові лампи на балконі по настанні темряви, куриться ароматний нес, що захищає від москітів, Етен босоніж, масажує свої постійно розпухлі щиколотки. Цю казку мені розповів Карт, кістлявий прислужник з лінивим оком, який запевняє, що на власні очі й неодноразово бачив Білу Ворону. Я читав уголос, роблячи паузи, аби перекладати в міру просування текстом. Кожного разу, підводячи очі, я бачив, що ангел дивиться на мене, підперши щоку рукою.
Я читав. Я прочитав їй Мій ланцюжок ночей відомого митця Даміоса Бешейда, Елетуїдову Подорож до Дуоронвея, Пісню дракона авторства Фанлеро. А ще — Лімросову працю Соціальна організація кестеньїйських кочовиків, у якій схід названо «великим театром жалюгідного існування». Вона слухала, як метелик, що тулиться до вікна. Я читав Рослинний світ пустелі великого ботаніка Ейлокі, який загинув од спраги в пісках, читав усі ті описи павутинних акварелей пустельних квітів, таких як трас, «чиї жовті колючки вкриті темними волосинками, схожими на вії». Іноді вона зупиняла мене запитаннями. Я створював нові слова на кідеті: олондрійський водяний годинник називав «тим, що слідує за сонцем навіть після смеркання». Деякі книжки вона слухала уважніше, ніж інші. Вона так ловила слова, що майже розтанула в повітрі, коли я читав Кахаллу Безстрашного:
Що вони розповідають про пустелю? Те, що вони розповідають про неї, не є правдою. Що вони кажуть про дюни, про солончаки, про міста, засипані кришеним гравієм, про поля кварцу й халцедону, вивергнуті величними вулканами Іви? Нічого. Вони нічого про це не кажуть. Вони розповідають про фередхаїв, при цьому посміхаються і сиплять у чай ще більше товченої гвоздики. Вони не випробували на собі спеку й холод, їм цілковито чужа смерть, вони говорять як люди, які навіть коней ніколи не бачили…
Я підвів погляд. Вона все ще була тут, її блідий відсвіт нагадував опале листя.
— Доведеться припинити, — пробурмотів я. — Надто змерз, щоб продовжувати.
Вона кивнула, зітхаючи.
— У цьому валлоні велика магія.
Коли я усміхнувся їй, відчув, як тріскають губи; присмеркове світло розпрозорювалося від холоду. Дихання відділялося від мене білою субстанцією й відносилося силою протягу. Його спливання я відчував наче біль, наче рвалася тканина. Підійшов до балконних дверей і за мить до того, як затягти фіранки, побачив, як зірки пустелі розгалужуються подібно до канделябрів.
* * *
Поза тим, я читав їй дещо з Фірдредових Візитів: ми разом блукали серед пахучих дерев Шелемвейну і зустріли на узліссі Нованніс на прізвисько Фальшива Графиня, що курила поміж акацій інкрустовану бісером трубку. Ми обідали при дворі Ломи, де жінки носили високі, оздоблені мальвами зачіски, і скуштували там, в тьмяній зелені дубових лісів, страву з вепрячого мозку, смаженого з цикорієм у тому ж таки вепрячому черепі — делікатес люб’язного Дімаї. Ми тремтіли, коли читали про безіменну пустелю в центрі плато, яку фередхаї називають не інакше як суамід, тобто «місце», де з неба не падає ані краплі води, навіть у вигляді снігу, що випадає в околицях гір, «де доводиться жити під тиранією криниць». А ще ми читали про наші власні острови, про місто Вад-Вон-Пой, «місто кошів з водою». Пальці Джіссавет спалахнули над сторінкою. Пізніше, коли я вже майже спав, вона раптом заговорила до мене з темряви.
— Я знаю, що таке валлон, — промовила схвильовано. — Валлон — це джат.
* * *
Боги, мабуть, любили її, тому й забрали.
У Пітоті кажуть, що слонячий бог, Старий Дід, дуже вже заздрісний. Краде дітей, краде дружин. Він каже: от стільки — і не більше. Він — Обмежувач, контролер людського щастя. Він, мабуть, помітив її; та всі вони, мабуть, дивилися на неї, навіть коли вона була дитиною, коли веслувала на своєму крихітному човні, зробленому зі шкіри. Вони, мабуть, помітили її сміливі очі, її плечі, темні, лискучі на сонці, що відбивалися в брунатних дзеркалах озер. Ця дівчинка, така мала, а вже така вперта, з лискучо-чорним на той час волоссям. А ще з очима, вустами, виразом обличчя, норовливістю й зухвалістю, що їх я так покохав, коли було вже надто пізно, коли боги забрали її собі.
Всі оті роки, що вона пролежала у дверному отворі: кожен з них ранить мене, і кожна година спричиняє окремий біль. Втрачені години, безповоротно втрачені, ті години, які мені так хотілося б хапати і леліяти, мов скарб, — усі вони були викинуті в болото. Години, коли вона лежала самотня, покинута друзями. Але якби я був одним з її друзів, якби їв ту крадену рибу на полях, якби мені так неймовірно усміхнулася доля, як їм, — ніщо не могло б розлучити мене з нею. Ані киїтна, ані те волосся кольору отруйних ягід, з якого я б ізсукав мотузки, щоб прив'язати себе до неї, ані ненависть усього світу, ані загроза хвороби, зараження, яке я вітав би зі сльозами радості. Так, я б обхопив це волосся, цю талію, вдихнув би її злякане дихання у надії, що прокляття набрякне, аби створити місце для мене, щоб ми могли бути разом, безпечні, віддалені від усіх завдяки тій честі та перевазі, що її показала нам смерть. Щоб бути, подібно до неї, аристократом смерті, яка заховала б нас під своїм шкарлатним цвітінням. Щоб потерпати, як вона, від тропічної лихоманки. Щоб стискати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.