Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

гайдамаччина. — Париж, 1931; AAN. «Про українську проблему та про польсько-українські взаємини». Фрагменти зі збірника статей та документів під загальним заголовком «Державність чи гайдамаччина». — Sygn. 203/XV/43. — К. 64. ">[623].

В іншому місці наголошувалося на такому: «Ясно одне: мати проти себе в ту рішучу хвилю, що вже наближається, і Схід і Захід, і Москву і Польщу — це значить опинитися в тій ситуації, в якій вже ми були в 1919 р., це значить бути знову переможеними». Автор статті доходив висновку: «Отже, багато питань треба буде налагодити в майбутньому Україні зі своїми західними сусідами. Яким чином шлях збройний, як ми сказали, з огляду вже на одну тільки постійну небезпеку з боку Москви, є неможливим. Але мирним шляхом, шляхом дипломатичним, сусідським чимало справ можна буде залагодити, бо коли Українська держава буде зацікавлена в мирних відносинах з Польщею та Румунією, то й вони дещо зацікавлені будуть в Україні»[624].

Утім, на жаль, люди подібних поглядів не могли тоді вплинути на ситуацію, що склалася в Західній Україні. А тому непочутими залишалися голоси легальної української преси про «лісову бестію, яка виходила вночі за здобиччю і мордувала безборонну людність». Так само не мали відповіді чергові пастирські листи представників греко-католицької церкви, нові звернення пропагандистів з УЦК, проголошені під час березневих 1944 р. нарад у Львові, на яких головною темою обговорення була справа організації протидії «акції» ОУН(Б)[625].

Не привели також до послаблення взаємної ворожої налаштованості переговори між представниками АК і Делегатури польського емігрантського уряду, з одного боку, та діячами обох фракцій ОУН, з іншого. Офіційні розмови про досягнення порозуміння і припинення непотрібного для обох сторін кровопролиття, а також навіть задля укладення угоди про можливу подальшу співпрацю проти спільних ворогів проводилися, як правило, у Варшаві та Львові, хоча відомі випадки українсько-польських контактів у Кракові, а також на Волині.

У Варшаві одна з таких розмов відбулася ще до загострення українсько-польського конфлікту. В червні 1942 р. мельниківці уповноважили людину, яка не належала до ОУН, зав’язати контакт з авторитетними польськими політиками. Через неї полякам було передано про готовність прихильників А. Мельника обговорити можливість опрацювання на майбутнє спільних засад антинімецької політики. При цьому мельниківці підкреслювали, що наразі вірять у перемогу німців і їхня політична лінія орієнтована на саме такий перебіг війни. Відповідно до цієї концепції ідеологічно «оброблялася» і та частина українського суспільства, що знаходилася під їхнім впливом.

Водночас мельниківці брали до уваги можливість перемоги у війні Англії, хоча шанси останньої оцінювали лише на 25%. Тому ОУН(М) про всяк випадок прагнула «перестрахуватися» і для цього потребувала відповідної угоди з поляками. Мельниківці наголошували на тому, що наразі про будь-яку антинімецьку акцію з їхнього боку не могло бути й мови. На той час подібна акція була б безцільною. Однак, на їхню думку, вона стала б можливою пізніше, якщо Німеччина «тріщатиме». За таких обставин укладена з поляками угода набрала б чинності[626].

З 1942 р. проводилися майже постійні консультації також між представниками бандерівської фракції ОУН і польськими підпільниками у Львові. З українського боку в них брали участь З. Матла («Днєпр»), Є. Врецьона, М. Степаняк, а після арешту Матли гестапо — з другої половини 1943 р. і в першому кварталі 1944 р. — І. Гриньох («Герасимовський»), М. Прокоп та В. Андрієвський. У Львові переговори проходили під патронатом командувача Регіону № 3 Армії Крайової генерала К. Савицького. З польського боку в них брали участь як аківці, так і представники Делегатури емігрантського уряду — вже згадувані майор Г. Погоський, С. Бездек, М. Хіровський, С. Пйотровський та З. Залеський[627].

З низки документів, зокрема з протоколів допитів у НКВС членів Центрального проводу М. Степаняка, О. Луцького та інших бандерівських керівників, відомо, що представники ОУН на переговорах з польською стороною домагалися передусім припинення боротьби між формуваннями УПА й АК та спрямування їхніх зусиль на спільний опір Москві[628].

Командувач УПА-Захід Луцький, який не брав безпосередньої участі в цих переговорах, свідчив також, що Провід ОУН за посередництвом польських підпільників намагався встановити зв’язок з польським емігрантським урядом, а через нього — навіть з урядом Великобританії. Керівники ОУН прагнули домогтися від польського уряду офіційної відмови від претензій на Західну Україну та підтримки ідеї «Самостійної України», а також визнання за ОУН законного права на її управління. Українська сторона розраховувала на деяку військово-технічну допомогу від поляків, яку, на її погляд, мала одержати насамперед польська сторона від британського уряду[629].

На думку керівників ОУН, представники польської сторони на цих переговорах були нещирими. Закликаючи «ніби також до об’єднання зусиль УПА і АК проти радянської влади і німців, хоча практично проти німців поляки боротьби не вели, а навіть навпаки, співробітничали з ними», польська сторона мала на меті єдине — «виграти час і відвести від себе удар УПА, а також прощупати настрій ОУН та українського населення Західної України на випадок плебісциту після війни»[630].

Як свідчать документи протилежної сторони, зокрема рапорти генерала К. Савицького до Варшави, польська сторона також не вірила «у щирість запевнень “Днєпра” під час переговорів стосовно непричетності УПА до масових вбивств поляків». Навпаки, вона була впевнена у тому, що антипольські акції мали запланований характер і були спрямовані «як проти інтелігенції, так і селян, які мешкали з українцями майже по-сусідськи». Згадувався, наприклад, випадок, коли на території Яворівського повіту німці перехопили список із прізвищами поляків, які підлягали знищенню, складений представниками місцевої української громади. Повідомлялося також про те, що на вагонах,