Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

якими від’їздили галицькі добровольці зі Львова до дивізії СС «Галичина», можна було побачити напис: «Будемо воювати з більшовиками і поляками»[631].

Безперечно, поряд з достовірною інформацією, яка містилася в рапортах польського командувача АК Львівського регіону, в його твердженнях було багато такого, що інакше як перебільшенням чи неправдою не назвеш. Навряд чи можна було погодитися, скажімо, з таким зауваженням, що всі українські політичні угруповання, легальні (УЦК) і нелегальні, а також український клір мовчали у справі мордувань поляків. Вище наводилися переконливі приклади того, коли українські політичні і громадські діячі притримувалися цілком протилежної позиції, виступаючи із засудженням скоєних на Волині злочинів. Утім польська сторона вимагала від представників ОУН публічної декларації із засудженням антипольських акцій, вважаючи, що це — необхідна умова попередніх домовленостей на переговорах між поляками й українцями. Упродовж весни і літа 1943 р. такої декларації не з’явилося.

На початку вересня 1943 р. українська сторона знову звернулася до польської і запропонувала їй продовжити переговори. У документах Делегатури польського уряду з цього приводу зазначено: «Радянський наступ триває, і це породжує в українському суспільстві відчуття пригніченості... Деякі з українських львівських діячів навіть резервують квартири у Варшаві»[632].

Гадаємо, що жовтнева публічна заява ОУН(СД) з приводу антипольських виступів і була відповіддю на вимоги поляків, висунуті під час переговорів, засудити вбивства. Навряд чи її зміст відповідав тому, що бажала бачити в подібній декларації польська сторона. Тим більше, що заява жодним чином не вплинула на зменшення кількості нападів на польську людність на Волині. Навпаки, наприкінці 1943-го — на початку 1944 р. антипольський терор поширився й на територію Східної Галичини.

З метою надання допомоги численним жертвам з польського боку у Львові постав «Громадський комітет допомоги жертвам терору». 20 лютого 1944 р. комітет видав відозву, в якій закликав усіх поляків — мешканців Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств — збирати кошти для родин загиблих і поранених. З цього приводу у відозві зазначалося: «...Сотні польських селян залишилися без даху над головою, багато жінок втратили чоловіків, а діти — батьків. Обов’язком усього польського суспільства є надання жертвам терору можливої допомоги у вигляді притулку, продуктів харчування, одягу, грошей. Ніхто не може ухилитися від участі у цій акції, яка повинна стати виявленням національної солідарності...». Створений зусиллями поляків грошовий фонд знаходився під контролем одного з департаментів Делегатури уряду — Керівництва підпільної боротьби[633].

Тим часом, 21 січня 1944 р., Провід ОУН(Б) вкотре звернувся до львівського окружного делегата польського уряду з пропозицією негайно розпочати переговори, на яких українці і поляки спробували б нарешті досягти порозуміння у всіх спірних питаннях. Арбітром українська сторона пропонувала обрати угорців.

Переговори відбулися у Львові 8 лютого. Обговорювалися дві проблеми: видання спільної українсько-польської декларації щодо територіальних претензій «рад», а також прийняття заходів, які унеможливили б подальші вбивства як поляків, так і українців. Представники ОУН зобов’язалися видати протягом п’яти днів відповідну декларацію від себе, яка мала заперечити законність територіальних претензій Москви та спростувати тезу про добровільний характер участі українського населення у плебісциті 1939 р. Стосовно скоєних убивств українська сторона запропонувала створити змішану комісію, яка мала опрацювати план запобігання кривавим українсько-польським порахункам[634].

8 березня 1944 р. відбулася ще одна зустріч представників обох підпільних рухів. І цього разу сторонам не вдалося остаточно домовитися про те, щоб об’єднати зусилля у боротьбі проти «нового окупанта західноукраїнських земель» або щоб принаймні запровадити конкретні заходи, які обмежили б українсько-польську ворожнечу. Польські учасники зустрічі, дотримуючись вказівок свого нового прем’єра Ст. Миколайчика[635] та його заступника — Головного представника емігрантського уряду в країні Я. Янковського — про необхідність взаємодії з наступаючою Червоною армією, відкидали пропозицію українських повстанців про проведення спільної боротьби проти останньої. Українські учасники зустрічі, зі свого боку, продовжували переконувати партнерів по переговорах у тому, що ОУН(СД) не несе відповідальності за антипольський терор, що він виник довільно і через самих поляків[636].

Контакти між представниками УПА й АК мали місце навіть під час радянсько-німецьких боїв за Львів, коли місцеві аківські формування надавали допомогу підрозділам Червоної армії та відверто не зважали на вимоги української сторони. Чимало тоді на території Львівщини відбулося і збройних сутичок між українськими і польськими збройними загонами. За повідомленням газети львівських ендеків «Слово польське» від 27 липня 1944 р., одна з таких сутичок сталася у самому Львові під час боїв за собор святого Юра