Читати книгу - "Пробуджена Енея"

же і цензор, семінарії Венедикт Левицький не на жарт розсердився на цю книжку і влаштував ціле розслідування, як за скоєння політичного злочину. З однієї тисячі примірників тиражу понад 800 було знищено.

Іван Франко в праці “Критичні письма до галицької інтелігенції” високо оцінив цю збірку, назвавши її революційною та пояснивши причину загального переляку: “Передовсім традиція церковна, котра назначувала предмети, якими можна було заніматися, і згори назначувала спосіб та дух її оброблення. Відтак традиція язикова, котра згори осуджувала все писане не по-церковному і не церковним правописом. Оперта на тих двох авторитетах, мусила література стати кастовою, зректися всякого поступу, всякої критики, всякої живої мислі. З релігійного становища вона проскрібувала не тільки свободну думку та свободний суд про діла, але й свободне, чоловіче буття, – бо се все кінець кінців ішло до обавлення авторитету, до перевороту, – до революції” [420. 9].

Засновником “Руської Трійці” і натхненником поетів-романтиків був Маркіян Шашкевич (Руслан). Молоді мислителі чи не вперше (1837 рік !) свідомо замінили свої християнські імена язичницькими, за що отримали лише осуд і обурення критиків. Дослідники вважають, що на гурток народознавців мала значний вплив праця Зоріяна Доленги-Ходаковського “Про слов’янщину перед християнством” (1818 р.). Дух слов’янської єдності, яким пройнявся Яків Головацький (Ярослав) у Пештському університеті, його особисте знайомство з Яном Колларом та сербом Георгієм Петровичем, дали натхнення і його друзям, прислужитися на ниві слов’янства. Іван Вагилевич (Далібор) зібрав чимало стародавніх язичницьких колядок, які й сьогодні виконуються рідновірами на свято Різдва. Він також написав “Начерки до слов’янської демонографії”, де вдався до широких аналогій культурних явищ із усього слов’янського світу.

“Русалка Дністровая” – збірка народних (значною мірою язичницьких) пісень вийшла друком у Будимі (Будапешті) в 1837 р., бо в Україні на той час видати таку книжку не було можливості. До збірки, крім фольклорних записів, увійшли також і переспіви сербських пісень, і перекладені М. Шашкевичем уривки з чеського “Краледворського рукопису”, написаного поетом В. Ганкою в стилі стародавньої пам’ятки, яка колись добре прислужилася справі чеського національного відродження [394. 109–112].

Вірш М. Шашкевича “Згадка” присвячений спогадам про віру своїх предків “передвіцького” часу (тобто дуже давнього, що був “перед віками”). Історичні спогади подано через антитезу: “як весело було колись” і “як то сумно нині в нас”. Поет з ностальгією говорить про вшанування Світовида, купальські таночки дівчат та колядницькі гурти парубків, пісні Люмира і Бояна, Любушин суд, гору Грехіт, де колись стояли храми давніх Богів, а нині “мохи поросли”, красну Ретру і Аркону. Закінчується поетичний твір апофеозом слов’янського єднання:

Як слов’яни колись жили –

журна думка лиш згадат.

Із русина щирой груди

в побратимий летить край,

побратими де суть люди, –

поза Волгу, за Дунай.

[517. 31].

Я. Головацького можна по праву ставити поруч з М. Костомаровим як одного з перших в Україні укладачів слов’янської міфології, а його здобутки у цій галузі майже зовсім не оцінені сучасною наукою. Перша його праця “Очерк старославянского баснословия, или Мифологии”, яка вийшла у Львові в друкарні Ставропігійського Інституту вже в 1860 р., була підписана прихованими ініціалами: “составлен Я. Ф. Г-мъ”.

У своєму невеликому за обсягом нарисі Я. Головацький виклав найважливіші відомості про “найвищого Бога”, “світопоклоніння”, про Сварожича – Радогоста, Святовида – Дажбога, Яровита, Руєвита, Поревита, Поренута, Перуна, Триглава, Білобога і Чорнобога, Ладу, Лелю та Живу, а також описав особливості слов’янської космогонії, культ дерев, землі, предків, віру в безсмертя душі, язичницьке богослужіння та храми [124].

Внесок цих та інших українських письменників у формування поваги до власних національних духовно-культурних основ був надзвичайно вагомим. Саме через їхні художні та науково-популярні твори виховувалась симпатія до рідної міфології серед простого народу. Еволюція поглядів цих людей відбувалася в переважній більшості через ближче знайомство з Біблією, чужість і ворожість якої до нашого етносу могли відчути хіба що дуже освічені й національно свідомі особистості.

Розчарування християнською церквою, а також очевидність суперечностей між її моральними настановами і реальною поведінкою пастирів не раз примушувала і Тараса Григоровича Шевченка замислюватись над істинністю християнської релігії. Навіть сьогодні християни болісно затуляють очі на його: “Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив людей божих?! Котилися і наші козачі, дурні голови за правду, за віру христову... Упивались і чужої, і своєї крові!.. А получчали? Ба, де то! Ще гіршими стали! Без ножа і автодафе людей закували, та й мордують... Ой, ой, пани, пани-християне!” [530. ІІ. 30].

В останні роки свого життя він написав, що “Візантійський Саваоф одурить, не одурить Бог, карать і миловать не буде, – ми не раби його, ми – люде!” [530. ІІ. 287]. Думки про чужість і ворожість Саваофа слов’янському духові виникли у Шевченка не зненацька, очевидно, він довго осмислював цю юдейську іпостась Бога. Як зазначав М. Грушевський: “союз офіціяльної церкви з царським режимом викликав (у Шевченка) огиду і ненависть до сеї церкви і офіціяльної релігії... При слідстві переведенім у 1859 р. про протирелігійні виступи Шевченка, коли він їздив по Київщині, шукаючи собі осідку, один селянин розповів, як Шевченко перед ним грубо вилаяв “Господа Саваота”... Як поет Шевченко ніколи не постаравсь скристалізувати свого релігійного світогляду й звести його до якоїсь системи, тому контрасти між його богохульними висловами про офіціяльного Бога і повними щирого релігійного почуття висказами, де він говорить про свого власного Бога – про той “світ ясний, невечірній”, що не переставав осявати його душу, – вони збили з пантелику дослідників, які підходили до його ідеології, чи його настроїв з надто упрощеною й узькою міркою: атеїст чи православний?.. І зі здивуванням спинялись перед суперечностями, які з такої класифікації виникали” [132. 141–144] (курсив мій – Г. Л.).

Нині ж християни різних конфесій сперечаються, чи він був “православний” чи “греко-католик”, приміряючи кожен своє рядно на себе. Отямтеся! Якими ж очима треба було читати його “Кавказ”, щоб не помітити головного – гострої сатири на християнство і його “святую Біблію”? То ж, даруйте за довгу цитату, та не зайве перечитати ці рядки ще й, може, в сотий раз та поглянути на них ще й під цим кутом зору:

... На те письменні ми,

Читаєм божії глаголи!..

І од глибокої тюрми

Та до високого престола –

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми христіяне; храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Та й тілько ж то! Ми не погане,

Ми настоящі христіяне,

Ми малим