Читати книгу - "Спалені мрії"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 122
Перейти на сторінку:
порожні.

– Піди завтра до тітки Олі, а я сходжу до Максима на плотню, – звернулася до нього, – просити треба про допомогу, поки ще не пізно. – Тітка Анюта аж руки схрестила перед Павлом. – Може, хоч чимось та й допоможуть. Матір підняти треба, та й самі вже ледь ноги волочимо. Он Ванько біля матері все частіше моститься, – кивнула на полик.

– Робіть своє, сходжу і до дядька Максима. Раніше нізащо не пішов би, а зараз… Боюся, що мати не встане. Що тоді мені робити? Я ж найстарший. – Він не знав, чи вона спить, чи просто не при пам’яті, але від учора ні слова від неї не чув.

– Правильно кажеш, треба матір рятувати, кажуть, що в селі знову тиф розгулявся. Якщо зайде у нашу хату, то звідси нікому не вийти, всі дуже знесилені. – Тітка Анюта поглянула на свої пухлі ноги.

Павлові навіть хотілося заплакати, так стисло у грудях, але він стримався, бо мати якраз відкрила очі і пильно на нього дивилась. Одягнувши її куфайку та взувши німецькі чоботи, пішов з хати. По дорозі не зустрів жодної людини, навіть у дворах не видно було. «Як тільки підтане, підемо з Василем у поле за мерзлою картоплею та за яглицею до річки. – Навіть підліток у той час планував як дорослий. – Швидше б морози минали».

– Тьотю Олю! – гукнув її ще з вулиці, побачивши у відчинених сінях. – А я до вас.

– Що сталося? Кажи швидше. – Вона спішила до нього.

– Мати хворіє, два тижні не встає. У нас зовсім голодно. Навіть суп зварити нема з чого. Може…

– Чому ж ти раніше не прийшов? – збиралася вже й лаяти його. – Сам он який худий став, не те, що блідий, а як із хреста знятий. Багато і в мене нема, але й останнім поділюся. Сьогодні навіть хліб спекла, не справжній, але їсти можна. І картоплю в чавунці варила, мілка як горох, то ми її з лушпинням їмо. Візьмеш таку?

– Звичайно. – Павло відчув, як сльози знову навертаються на очі. – Тільки в плотню до дядька Максима збігаю. Може, хоч стружки якої для грубки дасть.

– Гаразд, а я поки що складу хоч щось тобі в кошика.

Павло швидко пішов далі, ковтав гіркі сльози, а витерши їх рукавом, радів, що не повернеться додому з порожніми руками.

– Добрий день, – привітався, переступивши поріг.

Побачивши гостя, дядько Максим спинився, поклав рубанок і поставив дошку під стіну, де стояли готові невеликі вікна, в яких уже навіть скло виблискувало.

– Проходь, не бійся. Ти до мене по якійсь конкретній справі чи просто так зайшов? – спитав, переводячи дух від роботи.

Він теж був худий, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, які ще й пилом припали, від чого він здавався не дядьком, а справжнім дідом.

– Ви на мене не сердитесь? Я все-таки не правий був. – Йому й зараз не хотілося вибачатися, але материні очі… Вони й тут дивилися на нього.

– Та ні, з чого ти взяв? – Максим намагався навіть усміхнутися. – Я й сам хотів зайти та вибачитись, але все не наважувався. – Він у всьому звинувачував себе.

– Нема за що, – махнув Павло рукою.

– А ти подорослішав, хоч і худий дуже. Один ніс та вуха.

Навіть по погляду Павло зрозумів, що дядько радий його бачити.

– Та й на вас жиру щось не видно. – Він теж намагався жартувати, аби виглядати дорослішим.

– Як там у вас вдома? – далі придивлявся до підлітка.

– Мати хворіє, не встає зовсім. Тому й пішов сьогодні жебракувати, до тітки Олі зайшов, обіцяла що-небудь дати, а ви, може, для грубки щось знайдете, бо й топити нема чим.

– От так справи! Чом же раніше не прийшов? Хоч зараз заробітків майже ніяких немає, все одно щось придумали б.

Він навіть розгубився, але по хвилі почав накладати стружку та невеличкі обрізки дерева в мішок.

– Через днів два навідайся, може, ще трохи назбираю. Коли буде бажання, приходь учитися з деревом працювати, – кивнув на новенькі вікна. – Усього навчу, тільки я не кожного дня тут буваю, теж захляв, навіть лежу інколи. Раніше бігом бігав, тепер до плотні довго йду, – розказував про своє. – А матір провідати можна? – несміло спитав.

– Заходьте. – Павло ніби й запрошував, а сам відвів очі в бік, бо й зараз не хотів бачити його біля матері. – Ну, тоді я пішов, натоплю одразу, а тітка Оля готового хліба обіцяла, тож буде чим матір порадувати.

– Зачекай хвилинку. Корова жива ще? Може, її зарізати, поки не здохла? Гляди, до весни і дотягли б.

– Мати не погоджується. Каже, що м’яса на ній все одно немає, самі кістки та шкіра. А якщо до весни доживе, то на траві швидко поправиться і буде давати молоко.

– І то так. У тридцять третьому люди масово якраз по весні вимирали. – Максим раніше ніколи не говорив про ті роки вголос, а зараз так і крутилися ті думки в

1 ... 105 106 107 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спалені мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спалені мрії"