Читати книгу - "Гілея"

Вигонівський кордон. Ярина не могла навіть поговорити з ним, а сказати треба було багато. Для нього ж було досить її усмішки: отже, все добре, якщо Ярина усміхається. Закінчать садити ліс, тоді він приїде додому на цілий місяць, і все буде добре...

Ярина писала матері про своє життя, не приховуючи нічого, і у відповідь мала недвозначні поради: «...кидай усе і приїзди додому, краще вдовою бути, ніж мати такого чоловіка... А Данило Прах все привіти передає... Хату так і не кінчає... І директор школи щоразу питає, коли ти, Ярино, приїдеш...»

А недавно Ярина отримала листа від самого Данила:

«...Нема тебе, то я не бачив, як і садки цвіли у нашому селі, і світу божого не бачу. Знаю, як тобі тяжко там жити, але нічим не можу допомогти тобі, а хотів би прийняти всі твої муки на себе. Живи, Ярино, та знай, що буду тебе чекати весь вік...»

Спочатку хотіла порвати цього листа, але передумала, самотніми вечорами перечитувала: «Нема тебе, то я не бачив, як і садки цвіли у нашому селі...» Десь були садки, десь вони ще цвіли, а тут...

Вигонівське лісництво зривало план посадки, затверджений лісгоспом. Запорожний розраховував на тракторні розпашники, а їх виготовили тільки два, він сподівався, що Каїтан завербує сезонників на час посадки, а їх майже не було. Збився з ніг Парамон, але нічого не міг зробити.

— Хто тебе, Запорожний, примушував брати такі зобов’язання? — докоряв Каїтан. — Виконав би державний план і попльовував би в стелю.

— Я повинен був це зробити, бо інакше ви не дали б мені жодного саджанця і грама хімікатів понад план... Часу шкода, Степане Стратоновичу, одна весна — це ще триста гектарів понадпланового лісу...

— Людей нема, Іване, й не жди, а якщо пропадуть саджанці, яких ти не висадиш, то нам обом труба...

Дівчата з ланки Настуні Сторожук працювали від сходу до заходу сонця, відвойовуючи кожний день, знаючи, що як тільки потепліє, посадки треба припиняти її чекати осені.

Над степом віяли теплі вітри, збиралося на дощ. Радіти б Запорожному: все піде в ріст — і хліба, і ліс, але докором його сумлінню лежали в буртах присипані піском сосонки, яких вони не встигнуть висадити.

— Що робити, Парамоне?

— Не знаю, Іване Трифоновичу, всі радгоспи об’їздив — нема людей.

А після полудня Парамон зник.

Надзахід сонця вони з Артуєм дісталися до Овечого, перепочили і рушили далі. Перед Парамоном невідступно стояли Джусуєв, хлопчик і Марина, щемом у серці відлунювало оте Юрасикове: «Тату Парамон...»

Ночували в старій покинутій кошарі, Парамон лежав на купі сухого бур’яну, а Берик з сином і Мариною все ходили біля нього. Не ревнощі терзали Парамонову душу, а відчуття втраченого щастя. Кажуть, що за нього треба боротися. Він готовий кинутися в бій, подолати всі перешкоди й перемогти, але з ким боротися? З трьома щасливими людьми? Берик з Мариною кудись щезли. Тільки Юрасик ще допитувався сонного Чарія: «Тату Парамон, правда, ти подаруєш мені коня?»

...Артуй зупинився перед опущеним шлагбаумом, Парамон назвав себе вартовому, той кудись подзвонив і пропустив на аеродром. У штабі Парамона зустрів ад’ютант генерала — поважний капітан.

— На жаль, — сказав він, — генерал дуже зайнятий і сьогодні вас не зможе прийняти...

— Але в мене дуже невідкладна справа.

Капітан розвів руками:

— Нічого не можу зробити, приходьте завтра.

Парамон вийшов зі штабу, подивився на сонце й подумав: буде ж генерал іти на вечерю? Отож найкраще зачекати його десь поблизу. Чарій сів біля критого автопричепа: позиція була зручна, — видно і штаб, і генералів будиночок. Навіть якщо Чоботарю подадуть вечерю в кабінет (дуже просто, можуть принести банку тушонки й чаю), то спати ж він ітиме додому? Все одно дочекається його Парамон.

Над аеродромом стояв гуркіт моторів. З бетонних плит зривалися в небо літаки, які не мали пропелерів. Таких ще не бачив Парамон... Звичний до всього Артуй нервово стриг вухами, і Чарій вивів його в степ: гуляй.

Парамон викурив уже півкисета махорки, а генерал не показувався. Йшли повзводно солдати, пробігали молоденькі офіцери, поверталися із польотів із шоломами в руках льотчики, а Чоботаря не було. Повз Чарія пробігла якась дівчина в формі, але без погон. Пробігла й зупинилася: Марта!

— Це ви, Парамоне?

— Я...

— Що ж ви робите у нас? — підійшла до Чарія.

— До генерала приїхав.

— У них сьогодні розбір навчань, — сказала Марта. — Як же ви живете?

— В роботі...

— На Вигонівському?

— З Іваном удвох бурлакуємо... Перепадає нам...

— А Ярина де?

— На хуторі...

— Не поїхала?

— Куди?

— Мати писала, що ніби в Кам’янку збиралась, — байдуже відповіла Марта...

— Не чув такого розговору. А втім, усе може бути в житті, Марто, хіба ні?

— Може...

— Тебе ось на аеродром привело, — роздумував Парамон, — я на Вигонівщині опинився... Чула, що Берик до Марини вернувся?

— Чула. А вас...

— Ні, я сам пішов, Марто...

— Ви ж любили її...

— То й що? — дивився кудись у степ Чарій.

— Я не пішла б.

— Він батько дитини. «Не пішла б», — повторив Парамон. — Це говорити легко, а то життя. Кожному дорога визначена, не обминеш її.

— Як хто хоче...

— А ти свою обминула?

— Пробачте, мені треба йти, — не відповіла Марта.

— Конешно, служба...

Марта