Читати книгу - "Ходіння по муках"

солдат і засміявся, — чорти гладкі! А скільки у тебе коней, папашо?

— Восьмеро бог дав. А з речей яких або зброї нічого на продаж нема? — Він ще раз оглянув пасажирів у купе і, — раптом і усмішка зникла, і очі погасли, — одвернувся, наче це не люди були в купе, а послід, і пішов по грязі, по перону, помахуючи батіжком.

— Бачили його? — сказав солдат, ясно глянувши на Катю. — Восьмеро коней! А синів у нього душ з дванадцять. Посадить їх на коней і пішли гуляти по степу, — здобичники. А сам — на піч, гузном у зерно, здобич складати.

Солдат перевів очі на Рощина, і раптом брови його піднялися, обличчя заясніло.

— Вадиме Петровичу, ви?

Рощин швидко озирнувся на Катю, але нічого не вдієш. «Здрастуй», — простягнув руку; солдат міцно потиснув її, сів поруч. Катя бачила, що Рощину ніяково.

— От, зустрілись, — сказав він кисло. — Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Олексію Івановичу… А я, як бачиш, — маскарад…

Тоді Катя зрозуміла, що цей солдат був Олексій Красильников, колишній вістовий Рощина. Про нього Вадим Петрович не раз розповідав, вважав його чудовим типом розумногр, обдарованого російського мужика. Було дивно, що зараз Рощин так холодно з ним повівся. Але, видно, Красильников зрозумів — чому. Усміхаючись, закурив. Спитав стиха, діловито:

— Дружина ваша?

— Еге ж, оженився. Будьте знайомі. Катю, це той самий мій ангел-хранитель, пам’ятаєш, — я розказував… Навоювались, Олексію Івановичу… Ну, що ж, — вітаємо з ганебним миром… Російські орли, хе-хе… Оце тепер пробираюсь з дружиною на південь… Ближче до сонечка… (Це «сонечко» прозвучало погано, Рощин різко скривився, Красильников ніби й не помітив). Нічого іншого не залишається… Вдячна вітчизна нагородила нас — штиком у черево… (Він сіпнувся, наче по всьому тілу його закусали воші). Поза законом, — вороги народу… Отаке-то…

— Становище ваше скрутне! — Красильников хитнув головою, примружившись на вікно. Там, за зламаною огорожею, в залізничному палісаднику, сходилась юрба. — Становище — як у чужій країні! Я вас розумію, Вадиме Петровичу, а інші не зрозуміють. Ви народу нашого не знаєте.

— Тобто як не знаю?

— А так… І ніколи не знали. І вас завше обманювали.

— Хто обманював?

— Обманювали ми — солдати, мужики… Відвернетесь, а ми сміємося. Ех, Вадиме Петровичу! Самовіддану відвагу, любов до царя, вітчизни — це пани видумали, а ми товкли по солдатській словесності… Я — мужик. Зараз оце за братом моїм їду в Ростов, — він там поранений лежить, офіцерською кулею пробиті груди, — візьму його і — назад, на село… Може, хліборобити будемо, може, воювати… Там побачимо… А будемо воювати своєю охотоюбез барабанного бою, люто… Ні, не їдьте на південь, Вадиме Петровичу. Добра там не знайдете…

Рощин, дивлячись на нього блискучими очима, облизав сухі губи. Красильников все уважніше придивлявся до того, що діялось у палісаднику. А там наростав злий гомін голосів. Кілька чоловік полізли на дерева —. дивитись.

— Я кажу, — з народом однаково не справитесь. Ви однаково як чужоземці, буржуї. Це слово зараз небезпечне, все одно сказати — конокради. На що вже генерал Корнілов вояка — сам мені георгіївського хреста приколов. А що ж, — думав підняти станиці за Установчі збори, і вийшов — пшик: слова не ті, а він же народ знає нібито… І чутка така, що гасає зараз по Кубанських степах, як собака у вовчій зграї… А мужики кажуть: «Буржуї казяться, що їм волі в Москві не дано…» І вже гвинтівочки, будьте певні, про всяк випадок вичистили і змастили. Ні, Вадиме Петровичу, верніться з дружиною в столицю. Там вам безпечніше буде, ніж з мужиками… Дивіться, що роблять… — Він раптом підвищив голос, нахмурився. — Уб’ють зараз його…

У палісаднику, видно, діло вже кінчалося. Двоє кремезних солдатів, міцно, із звірячими обличчями, тримали хирлявого чоловіка, в роздертій на грудях куртці з байкової ковдри. Небрите обличчя його з припухлим носом було смертельно бліде, струминка крові спливала з краю тремтячих губів. Блискучими побілілими очима він стежив за молодою несамовитою жінкою. Вона то рвала з голови своєї теплу хустку, то присідала, шарпаючи за спідниці, то кидалась до блідого чоловіка, хапала його за скуйовджене волосся, кричала з якимось навіть захватом:

— Украв, витягнув з-під спідниці, безсоромний! Віддай гроші! — Вона схопила його за щоки, завмерла.

Блідий чоловік несподівано вивернувся з її пальців, але кремезні насідали на нього. Жінка вереснула. Тоді, розштовхуючи людей, на місце пригоди з’явився той самий мужик з ведмежою головою, плечем одіпхнув жінку і коротко, хазяйновито удариб блідого чоловіка в зу» би: «І-ех!» Той зразу осів. На найближчому дереві, перехилившись, закричав хтось з довгими рукавами: «Б’ють!» Юрба зараз же підійшла тісніше. Над тілом нагинались і розгинались, вимахуючи кулаками.

Вікно вагона попливло повз юрбу. Нарешті! У Каті в горлі стояв клубочок придушеного крику. Рощин гидливо кривився. Красильников похитував головою.

— Ай, ай, ай, і напевне ж убили марно. Жінки ці кого хочеш розпалять. Не такий чоловік лютий, як вони. Що з ними зробилось за чотири ці роки, — не повірите! Повернулись ми з війни, дивимось — інші жінки стали. Тепер її не погладиш віжками, — сам стережись, дивись веселіше. Ах, які ж завзяті стали жінки…

На перший погляд здається незрозумілим, чому «організатори порятунку Росії» — головнокомандуючі Алексєєв і Лавр Корнілов — повели жменьку офіцерів і юнкерів, — п’ять тисяч чоловік, — з мізерною артилерією, майже без снарядів і патронів, на південь до Катеринодара, в саму гущу більшовизму, що охопив півколом столицю кубанських козаків.

Певного стратегічного плану тут не було. Добровольча армія була випхнута з Ростова, якого захищати не могла. В Кубанські степи її гнала буря революції. Але був план політичний, який справдився через два місяці. Багате козацтво неминуче повинно було піднятися проти іногородніх — тобто всього прийшлого населення, що жило з оренди козацьких земель і не мало ніяких прав і привілеїв. На Кубані на один мільйон чотириста тисяч козацтва припадало іногородніх мільйон шістсот тисяч.