Читати книгу - "Дивний світ"

що попереду така маса справ. Екрани на головному пульті обсерваторії скоро знову замовкнуть. А коли мовчать екрани, вирішувати й діяти мають люди… До праці!.. Через три роки полетить наступна експедиція…

Переклад В. Геника

Перекладено за виданням: ШАЛИМОВ А. И. Когда молчат экраны: Научно-фантастические повести и рассказы. — Ленинград: Детская литература, 1965. — 208 с. — (Библиотека приключений и научной фантастики).

ПЛАНЕТА ТУМАНІВ
Науково-фантастична повість


НА ВИСОКІЙ ОРБІТІ

— Вичікування, нескінченне вичікування, — роздратовано кинув Лар, — кружляємо на цій орбіті третій місяць — і нічого… Як ви все це збираєтеся пояснювати після повернення?

— Ну, до повернення строк чималий, — Строгов обережно крутив рукояті налаштування. — Крім того, дещо з’ясували…

— Ви, звісно, маєте на увазі іоносферу[155]… Дозвольте вам нагадати, Миколо Петровичу, ще п’ять років тому професор Тумов припустив, що у Венери має бути саме така іоносфера: потужна, непроникна, що огортала б планету суцільною оболонкою. Він припустив це за результатами польотів ракет-зондів. Ну що ж, ми підтвердили його гіпотезу. Прилетіли і справді виявили іоносферу, що не пробивається жодним із доступних нам засобів зондування. А що під іоносферою, що приховують тумани, які застилають поверхню планети? Ми навіть не змогли з’ясувати товщину хмарного шару. Тумов висловив свою гіпотезу, не покидаючи Землі. Варто було летіти лише для того, щоб підтвердити гіпотезу, висловлену п’ять років тому на Землі!

— Не гарячкуй, Ларе. Перевірка гіпотез також входить у завдання Першої венеріанської експедиції. Різних гіпотез… — Строгов замовк, уважно вдивляючись у екран локатора, відтак продовжував: — Ти маєш рацію, відображення знову від іоносферного шару, але не від самої його поверхні, а звідкись із глибини… Твердий горішок, ця венеріанська іоносфера…

— У нас є ще один засіб, Миколо Петровичу. Давно час його використати! Торочу другий місяць… А ви відмовчуєтеся, уникаєте відповіді.

— Я тобі вже казав: треба оглядітися, прикинути, усе зважити. Це, братику ти мій, не посадка на Місяць. Та й туди не відразу сіли. Пірнути на атмосферній ракеті в цю молочну каламуть ніколи не буде пізно…

— А якщо випередять?

— «Випередять», — передражнив Строгов, — хто і як, скажи будь ласка? Вони зможуть послати першу експедицію не раніше майбутнього року… І, це кажу тобі я — космонавт першого класу Микола Строгов, вони не ризикнуть на атмосферну розвідку. Вони стали з біса обережними після тих катастроф у гірських районах Місяця… Ось ти другий місяць морочиш мені голову польотами на малих ракетах. А де гарантія, що атмосферні ракети не зникнуть безслідно разом з людьми, як зникали наші автоматичні станції, як зникли перед цим ракети-зонди, запущені з Землі? Адже ми не знаємо, що відбувається там, у цьому непроникному тумані…

— У атмосферній ракеті полетить пілот. Не автомат, що працює за заданою програмою, а жива людина… Якщо потрібно буде ухвалити якесь особливе рішення…

— Ти можеш просто не встигнути… Поглянь сюди, — Строгов провів пальцем по екрану локатора, — ці обривки спіралей — області таких ураганів, поряд з якими земні тайфуни — травневий бриз. Якщо вони пронизують усю товщу венеріанської атмосфери, тебе закружляє, мов паперовий кораблик у водоверті, і розіб’є об поверхню планети. А ти кажеш — «особливе рішення»… Та якби лише урагани… Що ми знаємо про умови атмосферного польоту?

— Дещо ми все-таки з’ясували, а про дещо здогадуємося… Здогадуємося, що високі температури, фіксовані з Землі, — це, в основному, ефект іоносфери; здогадуємося за переміщеннями хмарного шару, що планета обертається, і досить швидко; здогадуємося, що під хмарами не лише суходіл, але й океани…

— І що там часом буває жаркувато, — пробурчав начальник експедиції, встаючи з-за пульта управління.

— Можливо… Але час почати перевірку припущень, щоб привезти на Землю не лише підтвердження «земної» гіпотези Тумова.

— Повтори-но всю програму локації, — сказав начальник, — повтори на граничній потужності випромінювача. Тебе змінить Коро, а після його вахти порадимося…

* * *

Вони зібралися в центральному салоні міжпланетного корабля-лабораторії — першого з кораблів цього класу, запущеного з людьми у бік Венери. Їх було четверо. Четверо, що вперше зробили міжпланетний переліт такої дальності.

Тепер вони кружляли по екваторіальній орбіті на висоті трьох з половиною тисяч кілометрів над морем хмар, що огортали планету. Кожні п’ять годин — новий виток. Цих витків уже тисячі. За масивними терранітовими стінами «Землянина» — пітьма й холод космосу. Пітьма густо утикана застиглими іскрами зірок. Найяскравіша блакитна зірка — Земля. До неї сто мільйонів кілометрів. З кожним земним днем ця відстань збільшується. Земля й Венера віддаляються одна від одної. Через два земні місяці планети знову почнуть зближуватися. Тоді «Землянин» вирушить у зворотний шлях. У їх розпорядженні ще два місяці…

— Це і багато, й страшенно мало, — каже планетолог Коро Ференц, похитуючи головою. — Я згоден з Ларом — час починати розвідувальні польоти на атмосферних ракетах.

Коро — наймолодший учасник експедиції; він на декілька місяців молодший від Лара. В день старту «Землянина» Коро виповнилося двадцять шість років. Двадцять п’ять з них він провів у рідному Будапешті, а рік — на Міжнародній обсерваторії «Місяць-центральна» в морі Ясності. Блискуча дисертація про природу місячних морів відкрила Коро шлях до участі в Першій венеріанській експедиції.

— Тепер ваша думка? — начальник експедиції Микола Петрович Строгов, суплячись, переводить запитливий погляд на