Читати книгу - "Смерть у Києві"

приваблива. Повинна бути неприручена й невпокорена. Ото жінка справжня.

Іваниця нічого не відповів, знову зітхнув, і Дуліб не став ятрити його душу. Ні з чим поїхали вони звідси рік тому. Так само повернулися. Все починалося заново.

У Десятинній церкві влаштовано урочисту відправу на честь походу Ізяславового в Суздальську землю проти Юрія Долгорукого. Князь Володимир, перед очима якого було вбито рік тому Ігоря, знову лишився в Києві замість старшого брата і намовлений був чи то боярами, чи ігуменом Ананією, а чи й самим митрополитом Климентом скликати до стольного города князів, воєвод, бояр, ієреїв вклонитися мощам святого Климента, привезеним колись із Корсуня ще Володимиром-хрестителем, і попросити успіху в поході Ізяславовому, поході, може, й вирішальному для долі цілої землі Руської.

Так з'їхалися до Києва всі можні, з Переяслава прибув син Ізяславів Мстислав, з далекого приграничного Бозька прискакав зі своєю дружиною Ростислав Юрійович, пишний і гордий, так ніби десь і не йшли полки на його рідного отця і на землю, де він народився і виріс.

Дуліб, як чоловік з княжого оточення, теж був у Десятинній церкві, серед розкішно вбраного боярства, яке мовби плавало в хмарах кадильного диму, виблискувало в сяйві численних свічок, позбавлене облич, — суцільна бундючність і пиховитість. Попереду стояли князі, але й до них не вичитувалося поваги в боярському натовпі, очолюваному Войтишичем і тисяцькими, тіунами та восьминниками; сяяли з вишнево-золотого мороку лики святих і великомучеників, та й до них не було ніякого діла цим зануреним у власну ситість і ненажерливість.

Ще було в них єдине почуття, якого й не приховували: очікування того, хто вийде вершити відправу. Дуліб вважав, що то буде сам митрополит, але митрополит з почтом вийшов і став на підвищенні збоку, а коло амвона опинився нікчемний, геть схований у негнучких, протканих сутим золотом урочистих шатах ігумен Ананія, що не знати з якої честі мав заступити тут і архієрея, і єпископа, і самого митрополита.

Голос у Ананії, кволий і приглухлий зазвичай, тут, у цій величі, губився зовсім; ігумен і не говорив, не виспівував, не прорікав урочисто, а мовби мекав, зате намагався вирізнити кожне слово, говорив неквапом, смакував сказаним, звертався не так до святого Климента, як до отих зібраних у соборі, бо все ж то зроблено було для них, справжніх господарів і повелителів Києва, які лиш прикривалися йменням князя, готові усунути його, лиш тільки він виявить непослух і непокірливість їхній високій волі, їхній владі, їхньому з діда-прадіда багатству, яке — єдине! — має вагу в сім світі.

„Христолюбивому та вірному князеві нашому, — мекав Ананія, — випроси корисне, щоб, окрім нинішнього доброго пробування, він і вічного блага сподобився, бо перейняв він доброчинство прабатьківське…“

…Перед цим походом Ізяслав уже не запобігав перед простими киянами, як тоді, коли йшов уперше на Ольговичів. Йти мали всі, кому звелено. Хто ж пробував намовляти супроти княжого вирішення, тому проколювали язик розпеченим до червоності шилом, запозичивши цю рідкісну кару аж від англійських баронів.

Він прийшов у Новгород, де князював син його молодший Ярослав, скликав віче, плакав перед новгородцями своїми золотушними очима: „Се, браття, син мій, і ви прислалися єсте до мене, оже вас обижає стрий мій Гюргій. На нього прийшов, зоставивши землю Руську, заради вас і ваших обид. А думайте, браття, як на нього піти і або ж мир з ним узяти, або ж покінчити раттю“.

Питалося для годиться. Бо хто не корився княжій волі, того роздягали на морозі, били й кидали з мосту в ополонки у Волхові. Коли ж хто не потрапляв у Волхов, тому приковувано руки до шиї й кидано в поруб. Так було й чотирнадцять літ тому, коли Ізяслав, тоді ще удільний блукливий князьок, теж піднімав новгородців супроти Юрія і був розгромлений ростовськими полками на Ждановій горі. Так було й нині.

„..доброчинство прабатьківське.“

Не чув того казання ігуменового літописець новгородський, коли, обливаючись слізьми горя й розпуки, заносив в хартію: „В той час не було в Новгороді правди і праведного суду, піднялися ябедники, знарядили збіговиська, обіти й хресні цілування на неправду, стали грабувати по селах, волостях і по городу, і були ми в поругання сусідам нашим, були по волостях наїзди великі й побори часті, крик, ридання, зойк і клятьба від усіх людей на старійшин наших і на город наш, бо не було в нас милості й суду праведного“.

„Нині нехай тішиться, старшуючи між князями“, — вимекував ігумен про Ізяслава, який силою й нещадним залізом збирав собі полки, щоб ударити востаннє на вічного свого, та й не так свого, як боярського, ворога Юрія Суздальського.

З ним ішли, бо нікуди людині подітися. Адже земля не розступиться, й угору не підлетиш. Ішли з Смоленська, із Новгорода, прямували на Волгу, до устя Медведиці, де призначено було збір усім полкам. Ольговичі та Давидовичі мали повести свої полки з півдня через землю вятичів, побіля Москви, поруйнувавши той любий серцю Долгорукого город, такий ненависний боярству вже самою лиш смертю одного з них, якого вони готові були записати мало не в святі великомученики, та ще не могли ніяк вигадати, за віщо ж.

„Їхня віра чиста й одіж непоплямлена“, — вимекував ігумен про воїнство Ізяславове. Що тут можна було додати?

Ввірвуться посеред зими Мстиславичі в Ростовську землю, пройдуть її незахищеним північним краєм, суворим і непривітним для людини, оголять її, позабиравши її рабство й тих небагатьох, що там сиділи серед пущ та озер. Мов ромеї, в'язатимуть сирицею жон, дітей, старих. Хапатимуть своїх єдинокровних братів руських і ласкавих мирних людей, які жили там споконвіку. Ловили звіра в пущах і рибу в ріках і озерах. Не знали, що то — вбити людину, бо зустріч з людиною в цих безмежних лісах вже сама по собі була найбільшим святом. Змагалися з лихом піснею, довгою, сумною і мудрою, як світ. А тут прийшли глухі до пісні, до плачу, вуха закриті залізом шоломів, серця залізні, душі залізні. Віра? А що таке віра? Теж залізо?

Прославивши належно князя київського та його воїв, ігумен Ананія перейшов на митрополита Климента, бо ж діялося в божому домі, де найголовнішим з-поміж усіх присутніх був митрополит, високий, з гострим поглядом розумних очей, з хижим носом, який свідчив і про впертість у науках, але й про непоступливість в учинках.

„Хай радіє і той, що, старшуючи між архієреями, щасливий тим, що твоєї святині доторкується та освячує вірних людей“.

Колишній монах зарубинецького монастиря Климент був досить високої