Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

що ти здатна працювати, і впіймай того, хто тероризує все місто.

*

Готель «Озерний» перетворився на укріплений табір. Акторів запровадили до вітальні, й доступ туди контролювала поліція.

Представники засобів масової інформації й просто допитливі люди юрмилися коло дверей готелю, мліючи від полуденного сонця й намагаючись бодай упівока побачити Гарві й акторів. Збудження зростало, коли до готелю під’їжджав мікроавтобус і поліційний супровід: акторів мали везти до театру на репетицію. Нарешті з’являлися актори в супроводі поліційної варти. До них гукали з-за бар’єрів, називали їх на імена. Роззяви намагалися їх сфотографувати, просили автографів, журналісти хотіли від них заяв.

Островскі перший почав давати коментарі. За його прикладом пішла й решта. Навіть ті, що непокоїлися через ризик, який їм загрожував від участі в «Темній ночі», тепер перейнялися ентузіазмом, випромінюваним цією юрбою. Ще б пак, адже вони були зірками театру. Вся Америка бачила на телевізійних екранах у прямому ефірі ці обличчя, що спричинили таку сенсацію.

— Я ж казав, що ви уславитеся на весь світ, — сяючи від щастя, торочив їм Гарві.

Джеральд Скаліні з дружиною, що перебували за кілька миль відтіля у своєму домі на березі океану, були приголомшені, уздрівши на телевізійному екрані обличчя Дакоти Іден.

Трейсі Берґдорф, Стівенова дружина, якій сповістили про це в Нью-Йорку її колеги, з подивом угледіла свого чоловіка, що корчив із себе зірку Голлівуду.

Колишні актори Кірка Гарві, які сиділи в барі «Білуга», аж остовпіли, побачивши на всіх телеканалах свого постановника, що раптом зазнав неймовірної слави. Уся країна говорила про «Темну ніч». А вони втратили свій шанс.

*

Єдиний слід, який ми з Анною і Дереком могли взяти в роботу на цій стадії розслідування, був пов’язаний із Джеремі Фолтом і його шахрайськими оборудками. Тому вирішили знову податися до Ріджс-клубу й допитати Костіко. Та коли ми показали йому фото книгаря, він рішуче заявив, що ніколи його і в очі не бачив.

— Що це ще за чоловік? — запитав він.

— Його вбили цієї ночі, — відказав я.

— О боже, — застогнав Костіко, — не смикатимете ж ви мене щоразу, як у вас з’явиться мрець?

— То ви ніколи не бачили цього чоловіка у клубі? Або в оточенні Джеремі?

— Ніколи, кажу вам. Чому ви гадаєте, що він тут бував?

— Усе дає підстави припустити, що мер Ґордон, якого ви не знаєте, роздобув текст п’єси «Темна ніч» у такого собі Коді, якого ви теж не знаєте, і в тій п’єсі були закодовані слова «Джеремі Фолт».

— Я схожий на того, хто ходить у театр? — запитав нас Костіко.

Костіко був надто дурний, щоб брехати: можна було повірити, коли він казав, що й не чув ні про Ґордона, ні про Коді.

Може, Ґордон був причетний до торгівлі наркотиками? А книгарня служила прикриттям? А що як уся ця історія з місцевими авторами була тільки приводом для кримінальних оборудок? Ми довго сушили собі мізки над цими припущеннями. Проте знову ж таки нам бракувало конкретних доказів.

Робити було нічого, тож ми вирішили податися до мотелю, де Костіко ловив тих прислужників. Приїхавши, побачили, що той заклад нітрохи не змінився за двадцять років. Коли ми вийшли з автомобіля, — Анна в поліційному однострої, а ми зі значками на ременях, — на паркувальному майданчику здійнялася справжнісінька паніка.

Ми затримали всіх повій, яким було років по п’ятдесят і більше. Була поміж ними одна жінка, що скидалася на господиню публічного будинку, яка звеліла називати себе Реґіна, — вона заявила, що порядкує тут від середини 1980-х років.

Реґіна запросила нас до кімнати, що служила їй кабінетом, щоб можна було спокійно побалакати, не лякаючи клієнтів, які заметушилися, вгледівши нас.

— У чому річ? — запитала вона, коли ми посідали на дивані зі штучної шкіри. — Ви не схожі на співробітників моральної поліції, я вас тут ніколи не бачила.

— Кримінальна бригада, — сказав я. — Ми не збираємося завдавати вам прикрощів. У нас є запитання про Джеремі Фолта.

— Про Джеремі Фолта? — перепитала Реґіна, наче йшлося про якусь примару.

Я кивнув.

— Якщо я нагадаю вам про прислужників Джеремі Фолта, це освіжить вашу пам’ять? — запитав я.

— Авжеж, любий мій, — відказала вона.

— То, може, ви знаєте цих людей? — запитав я і показав їй світлини Ґордона й Коді.

— Ніколи не бачила цих хлопців.

— Мені потрібно знати, чи не були вони пов’язані з Джеремі Фолтом.

— Пов’язані з Фолтом? Не знаю.

— Могли вони бути його прислужниками?

— Можливо. Як по правді, я й гадки про це не маю. Джеремі обирав своїх прислужників поміж випадковими клієнтами. Постійні клієнти ходили до тих самих дівчат і знали, що Міллю чіпати не можна.

— Хто така Мілля? — запитав Дерек. — Дівчина, яка служила приманкою?

— Так. Не тільки вона, але вона протрималася найдовше. Два роки. Аж до смерті Джеремі. Інші трималися не більше трьох місяців.

— Чому?

— Всі вони вживали наркотики. І врешті втрачали товарний вигляд. Джеремі позбувався їх.

— Як?

— Передозування. Поліція й не підозрювала ні про що. Він вивозив тіло й кидав десь, а полісмени гадали, що то просто ще одна наркоманка здохла.

— А ця Мілля не вживала наркотиків?

— Ні, вона й не торкалася цієї гидоти. То була розумна, дуже вихована дівчина, яка випадково потрапила в лапи Джеремі. Він оберігав її, бо трохи був у неї закоханий. Вона справді була вродлива. Я хочу сказати, ті дівчата, що ото надворі, то повії. А вона була зовсім з іншого тіста. Принцеса.

— І як вона ловила тих прислужників?

— Вона виходила на автостраду, потім приводила їх до кімнат, а там їх загарбував Костіко. Знаєте Костіко?

— Авжеж, — відказала Анна, — ми розмовляли з ним. Але не розумію, чому це жоден із тих чоловіків не давав йому відкоша?

— Ох, не бачили ви, яким був Костіко двадцять років тому! Потвора, обросла м’язами. Страшний. Жорстокий. Часом у нього геть западала клепка. Я бачила, як він трощив коліна і ламав руки, щоб змусити людей слухатися його. Якось він прийшов до одного прислужника додому, той був у ліжку з дружиною, він збудив їх і віддухопелив того чоловіка в присутності жінки. І що міг удіяти той сердега? Подати заяву в поліцію, якщо він працював кур’єром із