Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Сказати, що я нервуюсь, нічого не сказати. Чомусь весь час здається, що ми скрізь запізнимося, хоч би як я намагалася втиснутися в строгий графік. Якоїсь миті Анька, яка скрізь їздить зі мною, не витримує та пропонує:

– Полю, давай я в магазин, там шампанське у таких маленьких баночках. Стрес зняти, а то ти в непритомність впадеш прямо біля вівтаря. Даміру не потрібна несвідома наречена.

– Дівчино, – з докором вимовляє майстер, який робить макіяж мені, – краще валеріанки.

– Мене не візьме, – бурмочу я, але, зрозуміло, та від шампанського теж відмовляюсь. Бракувало ще в подібному вигляді заявитися на власне весілля.

Тим не менш, не дивлячись на всі нерви та суєту, ми чудово укладаємося у термін. А коли Дамір дивиться на мене у весільній сукні із захопленим та ніжним поглядом, то пропадають усі слова, зате серце стукає як шалене.

Церемонія проходить так, як треба. Від поцілунку, який дарують губи коханого чоловіка, ледь не підкошуються ноги, хоча я наказую собі триматися та не дозволяти слабину. Усі емоції потім – у спальні, під час шлюбної ночі. Нехай у нас вже був секс, але шлюбна ніч – це шлюбна ніч.

Після цього я кидаю букет у натовп дівчат, що спритно зібралися, серед яких родички Бахтероївих, колеги та подруги. Букет ловить Вільдана та, чесно кажучи, щиро цьому рада. Вона підморгує мені, а потім зовсім по-дівчачому показує кінчик язика Даміру та Каріму. Здається, братів чекає новий квест із захисту коханої сестрички та відгону від неї наречених.

Ми сідаємо за стіл. Я зачарована гостями та побажаннями, які вони нам кажуть. Таких прекрасних слів та в такій кількості я, напевно, ніколи не чула. Дамір під столом стискає мою руку, і мені здається, що я найщасливіша жінка на світі.

Вся урочистість пролітає як справжнісінька. А коли ми вирушаємо в номер для молодят, спеціально знятий Даміром для цих цілей, то мене відразу ж згортають в обійми та притискаються до губ. Знову голова кругом, цього разу від несказанного щастя та впевненості, що цей чоловік – мій. Назавжди мій.

***

Декілька років потому

– Мамо! Мамо! Єгор зібрався на вечірку до однокласниці, а нас назвав малявками та сказав, що не візьме із собою! – Настя дме губи та дивиться у пошуках підтримки на свою сестру та близнючку Руфіну.

Обидві гарненькі, кароокі та темненькі, повністю пішли в сім'ю Бахтеярових.

– Він має рацію, – м'яко кажу я, – йому п'ятнадцять, а вам по вісім. Там збереться інша компанія. Хоча за малечу я йому скажу, має розуміти, що так не варто називати улюблених сестричок.

– Тобто нам не можна з ним? – розтроєно питає Руфіна, дивлячись на мене та ляскаючи довжелезними віями.

Я щосили намагаюся бути серйозною та трохи суворою мамою, хоч цього, звичайно, зовсім не хочеться. Але якщо дати слабину, то все – потім у будинку рулюватимуть вони, а не ми з Даміром. Він й так їм багато дозволяє. Чую, народися в нас хлопчаки, такого не було б. Але перед жіночими очима, які дивляться прямо в серце, він безсилий. А тут і іграшки, і сукні, і прикраси (навіть у мене менше!), і всякі ігри, і постійні поїздки – все! Ось просто все без винятку!

– Ми з вами поїдемо гуляти в парк, – нарешті кажу я.

– І кататимемося на лебедях на озері? – прискіпливо уточнює Настя.

– І їсти морозиво та солодку вату? – додає Руфіна.

– Будемо, – обіцяю я.

Лунає гудок машини з двору.

– Тато приїхав! – кричать в один голос сестри та мчать коридором зустрічати Даміра. Настя пригальмовує трохи та махає мені рукою: – Мамо, давай швидше, ми без тебе не поїдемо!

– Іду, – усміхаюся я і йду за ними.

І справді, ну які ж можуть бути веселощі без мами?

Кінець