Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ворог... — відмахнувся я. — Сьогодні так, а завтра — хто знає? Тобі ж не дітей з ним хрестити. Як сказав мудрець: «У правителя не буває друзів і ворогів, а тільки суперники і союзники».
Процитувавши близько до тексту Макіавеллі, я помітив, як здивовано здригнулися повіки у хлопчини. А в погляді промайнуло щось на кшталт схвалення. Он як? Цікаво... Звідки такі пізнання в науках у безхатченка? Чи, заради жарту, доля зіштовхнула мене посеред Дикого поля зі справжнім спудеєм?
— З... з... — пробурмотів запорожець. — Сорока-білобока твій союзник. Полковник, гетьман... Тьху!.. Обмолотив сто кіп пшениці, а в мішках одна полова. Краще дай хлопцеві поїсти, та подумаємо, як зручніше трьох на двох коней посадити. Добре, хоч ціль одна: Січ. Не треба зі шляху сходити...
— А чого думати? — я сунув хлопчині шматок вчорашнього зайця, загорнутого в листя лопуха і черствий корж. Як не примудряйся, а тиждень хліб свіжим не залишиться.
— Спаси Бог... — хлопець говорив хрипким напівшепотом. З трьох кроків і не розчути.
— Застудився чи що? — поцікавився я, вдаючи турботу. — Звідки ти тут взявся?
— З полону втік... — відповів за хлопчину Полупуд. Той уже вгризався в заячу ногу. — А голос криком зірвав. Сам знаєш, що таке бусурманська неволя. Вірніше... бачив.
Хлопець жував і кивав. Мовляв, ага, все так і є.
Цікаво. Це тільки я бачу, що у хлопчини ні на зап'ястях, ні на шиї немає слідів від мотузки? І що у степового обірванця, одягненого майже в таке ж лахміття, з якого готовий був почати я, — на ногах добротні чоботи. Я не швець, у моді і різновидах вичинки шкіри не розбираюся, але хороше, якісне взуття від поршнів та інших ходаків* (*діал., — шкіряне взуття без халяв) відрізнити зможу.
Або Василь теж давно помітив, але на відміну від моїх параноїдальних настроїв, витлумачив усе більш прозаїчно? І забув, як не варте уваги. Відвести набік і запитати чи почекати?
Дилему замість мене, як водитися, вирішила доля.
Я ще подумки шкріб потилицю, коли вдалині показалася невелика група вершників. Точніше — троє. Але з запасними кіньми. Побачивши нас, невідомі підскакали ближче і зупинилися в парі сотень кроків. Може, трохи менше. Перекрикуватися, як з далеких трибун на футболі, вже можна, а влаштувати перестрілку — важкувато. Ні, пульнути — це запросто. І з мушкета, і з лука. Потрапити важкувато. Хоча, якщо пригадати недавню влучність Полупуда...
— Пугу, пугу... — тричі прокричав один з вершників. Давнім козацьким знаком позначаючи себе. Другий тримав напоготові лук. Третій сидів смирно, зате головою крутив на всі боки. Пильнував.
— Слава тобі, Господи... — перехрестився Василь, приклав долоні до губ і відповів так само. — Пугу, пугу...
— Козак чи що?! — прокричали зі степу. — Обзовися!
— Василь Полупуд! Мінського куреня товариш! А ви хлопці чиї будете?
— З Микитинської застави!
— І чия сотня там зараз в дозорі?
— Сороки!
— Андрія чи Микити?
— А ти що, обох знаєш?
Отак перемовляючись, козаки підійшли ближче, і тепер можна було не перекрикуватися. Досить голосно говорити.
— З Андрієм під Трапезунд ходили в одному байдаку. А Микиту не дуже добре... Але хіба його рудий чуб забудеш? Не торохтів би, як сорока - став би Знічем* (*слав. — вогонь) або Лисом.
Козаки розсміялися, мабуть історію з вибором прізвиська для Микити, знали всі. І той, що був за старшого, відповів уже приязніше.
— Під рукою у Андрія ми. Мене Міченим прозивають. Товариші — Самопал і Карась. А з тобою хто?
Василь озирнувся, подивився на нас, але відповідати не став.
— Про те сотнику повідаю. Справа у нас важлива. Не варто на весь степ кричати.
— Ну, то сідлайте коней, та й поїдемо на заставу. Сороки зараз тут немає, але не пізніше завтрашнього під'їхати повинен. Вогонь навіщо палив? Дорогу на Січ забув?
Козаки знову розреготалися.
— Не сердься, Мічений, але і про це я теж тільки сотнику повідаю. Знаєш, як воно буває — почнеш помелом махати і не помітиш, як проговоришся. А що знають двоє... Одне можу сказати нічого не приховуючи — нас троє, а коней тільки пара залишилася.
— Який ти таємничий, — пробурчав старший. — Як скарбничий напередодні виплат... Ну, та нехай — допитуватися не буду. Сотник, то й сотник... Карась, дай їм свою Лиску. Ти найлегший. Обійдешся без завідного. Давайте, друзі, поїхали. Степ широкий... Може, не ми одні сигнал помітили? Навіщо нам попутники?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.