Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 47

Дивний шум першою почула теж Олеся. Дівчина ніяк не могла вгомонитися, намагаючись знайти таке місце, щоб вітер в обличчя віяв і хоч трохи освіжав повітря. Тож і крутилася на всі боки довкола палі. 

— Що то? — пискнула тихенько і тицьнула пальцем у ніч. — Вовки?

Тут і місяць нагодився, з-за хмари визирнув. Хоч і молодик, тонший за зношений серп, а все ж підсвітив трошки. І я теж побачив — що стривожило Олесю. От тільки на вовка воно ніяк не було схоже. Швидше, на ведмедя. Доволі вгодованого, пудів на двадцять і… геть облізлого. У іншого чоловіка плечі не раз густіше зарослі бувають. Тож я навіть завагався на мить, але ні — людина не досягає таких розмірів. Та й навкарачки не так часто пересувається… Принаймні, якщо корчми неподалік немає.

Відкрив було рота, щоб прокоментувати дивовижу, але Тіпун мене випередив.

— Присвята Діва Марія і всі угодники! Упир! Казав я, що то зла думка … тіпун мені на язик.

— Не упир, гуль… — значно тихіше, але від цього чомусь спокійніше не стало, поправив товариша Полупуд. — Вурдалаці на лобному місці, як і на цвинтарі робити нічого. Їм жива кров і плоть потрібна. А трупами лише гуль не гребує. Стерв’ятник…  

— Який ще гуль? — я не міг второпати, про що козаки говорять.

— Проклята нежить, — відказав керманич. — Селиться поблизу цвинтарів і пожирає мертвечину.

— Ой, мамцю… — завовтузилася Олеся, намагаючись звільнитися, але зопалу робила щось не так, і сорочка ніяк не хотіла зніматися з палі. Врешті-решт дівчина плюнула на цнотливість і вислизнула з одежі сама.

Даремно. Бо на відміну від забрудненої матерії, її тіло мигнуло білизною в нічній пітьмі, як зірка на пустир впала. Жодного перебільшення. Бо в ту ж мить гуль, що досі стояв впівоберта, зайнятий якимись своїми справами, задер голову і повернув морду в наш бік. Хоча, по правді сказати, вітер теж саме від нас війнув, так що може потвора зреагувала запах страху.

Не знаю страшний він був чи гидкий — ніч на дворі, але навіть у поставі тварюки було щось таке, від чого волосся на голові заворушилося, а загальне відчуття — наче в крижану воду вскочив. Спершу вогнем обдає, а потім зуб на зуб не потрапляє і кожен суглоб стогне.

Як звільнився — не пам’ятаю. Отямився, коли мене схопив за руку Полупуд.  

— Тихо! Вгомонися! Не можна тікати! Семене! Трісни дівку чи що? Бачиш — не в собі вона!

— Чому не можна? — тільки й спромігся я, що перепитати, бо ноги аж витанцьовували, так хотілося дременути подалі, а в животі зробилося так млосно, як в перший раз. Тільки тоді мене трусило від радісної нетерплячки, а тепер — від жаху.

Олесю, схоже, накрили такі ж відчуття, бо продовжувала борсатися в руках Тіпуна і щось мукала, мов глухоніма.

Керманич кивнув. Відсторонив дівчину і відважив дзвінкого ляпаса. Придивлявся мить, і повторив. Другий — допоміг. Олеся зойкнула і схопилася рукою за щоку. Тією ж, що тримала сорочку. Охнула вдруге і стала натягати її на голову.

— Добре… — оцінив Полупуд і аж тоді пояснив. — Гуль, якщо візьме слід, йтиме за тобою хоч на край світу. Через рік, п’ять, десять — а колись таки допаде. І хто зна, чи ти в той час очікуватимеш нападу. Тож, стій тихо і молися… Він ще не зацікавився всерйоз. Загалом, ці потвори страшенно ліниві і дурні, тож як знайде щось поживніше — може про нас забути.  

Після того, як Олеся втихомирилася і решта теж притихли, якийсь час скидалося на те, що слова Полупуда можуть справдитися. Гуль дибав у наш бік спроквола, часто зупиняючись, повертаючи морду то вліво, то вправо… шумно принюхувався. Один раз навіть спинився і підхопив пащекою щось з землі. Що саме, навіть не хотілося думати, та голосний хрускіт кісток промовляв сам за себе.

Але перемоловши щелепами знахідку, потвора посунула вгору, з кожним кроком підбираючись ще ближче. Дівчина знову неспокійно завовтузилася. Та й мені, відверто кажучи, все сказане Полупудом миттю з голови видуло. Як би Василь з Тіпуном не тримали нас і далі, мабуть, жодні застереження не допомогли б. Ну, а що? Знайде мене потвора колись потім чи ні — вилами по воді писане, а те що в неї уже можна каменем поцілити — це правда.

— А що роботи, як воно нападе?

Ну, не стояти ж мовчки… Тим паче, що про цих істот я хоч і не вперше чув, дякуючи «Відьмакові» пана Сапковського, але не надто забивав голову. Мало хто і що вигадає, на те і фантастика. Одна річ — читати чи бавитися, і цілком інша — зустрітися з такою потворою у житті. Знав би що подібне може трапитися — як «Отче наш» визубрив би всі їхні слабкі і сильні сторони.

— В тім і халепа, Петре… — тихо-тихо, так щоб не почула Олеся, відказав Василь. — Ніхто достеменно не знає… Ні шабля, ні куля його не бере. Та й як убити те, що і так мертве?

— Гарна історія… — буркнув я, починаючи злитися. Маю таку натуру. Коли чуюся загнаним в кут, то аж теліпає від люті. — Втікати не можна, бо спіймає. Битися не можна, бо ота скотиняка нічого не боїться. Хіба так буває?

Василь промовчав. Та мені його відповіді і не треба було.

— У світі немає нічого вічного! — становчо промовив я. — Нічого нас дурити. А раз так, то і гуль повинен мати Ахіллесову п’яту. 

— П’яту? — перепитав Тіпун. — П’яту має… Навіть чотири. Але я тебе, хлопче, вже трохи знаю… коли ти таким голосом говориш, то щось вимудрував. Кажи, як є… не крути волові хвоста. Разом обміркуємо… Все одно бій тримати доведеться. Занюхав, тіпун мені на язик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍