Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

такого роду, і пан Капітанович упевнений, що розташування майбутнього дипломатичного корпусу в двох-трьох містечках було б зручним і для дипломатів, і для Києва. Умови виконання контракту Шандруку здавалися цілком прийнятними. Я також не знайшов у пропозиціях Капітановича чогось невигідного для України, тому попросив Шандрука підготувати посольського листа до Києва з нашим позитивним відгуком.

Прагнучи допомогти Україні розв’язати енергетичну кризу і зменшити залежність від російської нафти, Олександр Шандрук активно вишукував різні ідеї й пропозиції щодо цього. Посольство допомагало у підготовці поїздки голови Держкомітету нафти й газу Михайла Ковалка до західних провінцій Канади для переговорів з нафтовими компаніями.

У ході спілкування в Оттаві з послом Південно-Африканської Республіки стало відомо, що в ПАР перетворення вугілля на бензин поставлено на промислову основу і що ПАР готова прийти нам на допомогу і збудувати в Україні завод майже безплатно. Посольство, звісна річ, ухопилося за цю ідею й почало розвивати її далі. Шандрук підготував до МЗС та Міненергетики відповідного листа, а я порушив це питання у телефонній розмові з кандидатом технічних наук Анатолієм Здоровим, що працював тоді в Харківській обласній адміністрації.

На моє повідомлення про досягнення ПАР він переможно заявив:

— Що там південноафриканці… Наші харківські вчені вже й самі розв’язали цю проблему — лабораторна установка працює і дає бензин.

— Так чому б не збудувати завод? Що, немає доларів?

— А навіщо нам долари, хіба наші робітники доларами платять за хліб?

— Та я маю на увазі долари для закупівлі за кордоном технологічного обладнання.

— Нам не потрібно купувати технологічного обладнання. Ми можемо його самі зробити.

— Тоді в чім річ?

— Немає вказівки від влади. Бракує одного — державницької волі зменшувати українську залежність від Москви.

З політичних верхів Києва чимдалі частіше доходили сумні звістки про відсутність приватизації та суперечки у Верховній Раді й уряді навколо майбутнього економічної політики України. Непокоїли взаємини з Росією. Схоже було на те, що в уряді навмисно створюють борги перед Росією, вона тисне вимогами сплатити їх, а наші свідомо піддаються і відступають. Часом здавалося, що наш Президент Кравчук хитріший за Єльцина і вміє його обіграти, а іншим разом складалося важення, що він психологічно слабкіший і щоразу у відповідальний момент відступає. Мене дратувала його поступливість. Я пробував ввійти в його становище, уявити всі труднощі й виправдати, але мозок тут же вказував на величезні тили, що стоять за Президентом, і виправдання не виходило.

З вересня в Дагомисі відбулася зустріч української й російської делегацій на найвищому державному рівні. Обговорювали питання розподілу Чорноморського флоту.

Від самого початку українська сторона у цьому питанні займала навдивовиж хибну позицію — погодилася обговорювати питання про розподіл Чорноморського флоту замість розподілу всіх флотів СРСР.

Щойно виникла проблема розподілу радянських військово-морських сил, Українська республіканська партія оприлюднила заяву з приводу розподілу Чорноморського флоту, що могла бути конструктивною основою для вироблення позиції України в цьому питанні: ділити потрібно не Чорноморський флот, а всі військово-морські сили Радянського Союзу, бо людські й природні ресурси га науковий потенціал України брали участь у створенні всіх флотів Радянського Союзу, всіх прибережних інфраструктур, наукових і дослідних інститутів та всього іншого, що створювало військово-морські збройні сили й забезпечувало їхню життєдіяльність.

З вересня Президент Кравчук у черговий раз капітулював перед Єльциним і погодився поділити порівну Чорноморський флот та прибережну інфраструктуру. Обурення не знало меж. До того ж поповзли чутки про готовність українського уряду здати в оренду ще інші військові бази. Росія, заохочена поступливістю, запропонувала взяти в оренду всі наші шість нафтоперегінних заводів. Що ше можна здати в оренду? Всю нашу землю, а самим піти в найми?

Я подивився на портрет Михайла Грушевського, що висів на одній із стін мого посольського кабінету, подивився на тризуб посланця Української народної республіки до Канади, що висів на другій стіні, й подумав: «Ви, ясновельможний пане президенте, не зберегли української держави, і її символ тризуб залишився лише пам’яткою ваших добрих прагнень. Ви, шановний пане професоре історії, не знали москалів, думали жити з ними в одному федеративному домі, чим занапастили Україну і самі закінчили життя на чужині.

Ви — і президент і тризуб — символи. Ви будете великими символами, якщо тепер наша держава втримається. Ви будете нічим, просто маленькими археологічними фактами, якщо теперішня держава не втримається. Бо якщо нас знову окупують москалі, вони додавлять нас, а всю історію багатовікової боротьби за незалежність перекрутять, переінакшать і зітруть у людській пам’яті. Зникне носій історичної пам’яті, і нікому ви, символи, не будете потрібні. Ви коріння, що живить дерево. А якщо ми загинемо, то й ви перетворитеся на суху й непотрібну потерть».

Невже знову, втретє в XX сторіччі, у нації не вистачить взаємнопритягальної сили, щоб об’єднатися навколо Києва і втриматися гуртом проти зовнішнього ворога?

А яка моя роль? Розширювати дипломатичний захист самостійної України?

Я його тут розширюю, а в Україні самостійність слабшає і слабшає. Я в Канаді пускаю коріння і розростаюся, а тіло України чимдалі густіше прошиває ракова тканина агентури московського імперіалізму, що, на відміну від попередніх часів, цього разу вирішив задушити Україну економічним зашморгом. Чи не призведуть ці дві протилежні тенденції розвитку до того, що в Канаді буде сильне посольство, а держава, яку воно представляє, зникне? І тоді поряд з цим блакитно-золотим тризубом 1918 року можна буде поставити мій особистий жовтий (під золото) тризуб і поряд з портретом Грушевського повісити портрет Президента Кравчука — і спровадити це все в музей старожитностей, поставивши крапку на самостійницьких потугах нації в XX сторіччі.

А якби я став президентом, усе було б зовсім інакше. Було б так, як і в цьому посольстві: жодної пиятики серед службовців, від 9-ї ранку до 6-ї вечора всі працювали б по-справжньому на державу, жодного розтягування державного майна і розкрадання державних коштів і жодного відступу бодай на один міліметр перед Єльциним чи будь-ким іншим, хто міг би опинитися на його місці. Президентом я не став. Ним став той, хто мав об’єктивні умови стати президентом. Звісна річ, з позиції президента я зробив би більше для зміцнення державності й поліпшення життя народу, аніж з позиції посла чи будь-якої іншої позиції. Проте якщо нація не доросла до того, щоб націоналіста зробити президентом, то націоналіст і далі зобов’язаний підносити рівень національної свідомості народу до свого рівня і тим самим наближати час, коли народ з розпорошеного населення стане нацією. Події в Україні переконують, що проблема зміцнення