Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

«Мило Кабоклу» — вугільно-чорні негри, «о матінко, як пригадаю!», «Чоловіча сила» і, нарешті, «Цілюще зілля» — галантний семінарист, який приїхав до Баїї на канікули. З ним спокусниця Неуза зрадила всіх своїх коханців, кинувши виклик людям і Богу.

Була ще дона Паула, дружина доктора Анжело Кости з аптеки Жоаса, яка записалася в школу «Смак і Мистецтво», і з’ясувалося, що вона має чудовий хист до кулінарії. Згодом на курси записалась і дона Боренісе, але довго не протрималася, бо не здатна була відрізнити філе від окосту.

З доною Гертрудою Беккер, дружиною доктора Фрідріха Беккера, власника кількох аптек «Фармація Гамбурґа», який вдало співпрацював з іноземними фірмами та тривалий час був незмінним президентом товариства, доні Флор заприятелювати не вдалося. Дона Гертруда сходила зі свого престолу лише раз на рік на різдвяний бал, бо ж не годилося такій вельможній особі спілкуватися з дрібними крамарями, яких з її чоловіком пов’язує спільна справа. Щодо доктора Фрідріха, то він ніколи не бував на сніданках з лимонадом та вином із Ріо-Ґранде, зате не пропускав жодного зібрання товариства, де за ним як за керівником неодмінно було останнє слово з будь-якого питання.

Фрідріх Беккер — низенький німець зі світло-блакитними очима та добряче відчутним акцентом. А скільки чуток ходило про те, як саме вдалось йому розбагатіти і здобути ступінь доктора фармакології в німецькому навчальному закладі, маючи вже три власні аптеки. Він обожнював дітей і, хоч би де їх бачив, обдаровував цукерками, яких завжди було повно в його кишенях.

Через два місяці після весілля дона Флор уперше піднялася сходами на третій поверх будівлі в колоніальному стилі на площі Жезуса у Баїянське товариство фармакологів. Увесь другий поверх було відведено давньому супернику фармацевтів, спіритичному центру товариства Віри, Надії й Милосердя, де воліли лікувати за допомогою чорної й білої магії, без ліків та ін’єкцій.

Того незабутнього вечора на черговому зібранні Товариства дона Флор стала свідком палких дебатів, спровокованих доповіддю скарбника спільноти доктора Джалми Нороньї «Стрімке поширення ліків, виготовлених на промислових підприємствах, і скорочення споживання ліків, виготовлених безпосередньо в аптеках, та непередбачувані наслідки, що з цього випливають».

Спільнота розділилася на два табори: прихильників фабричних препаратів і людей, які віддавали перевагу лікам із рецептурних відділів, дбайливо зважених і відміряних вручну в спокійному закутку аптеки та за підписом лікаря й фармацевта.

Увесь наступний тиждень доктор Теодоро не міг заспокоїтись, адже він був затятий прихильник традиційного методу виготовлення ліків. «Кому здадуться фармацевти, якщо всі ліки почнуть виготовляти на фабриках? Ми перетворимося на звичайних продавців у власних аптеках». Тиждень поспіль він готувався, щоб висловитися з цього приводу на зібранні.

Від протилежного табору, який відстоював фабричний спосіб виготовлення ліків (і навіть націоналізацію таких підприємств) відповідно до технічного поступу та новітніх технологій, виступив доктор Синвал Коста Ліма, знаний своїми відкриттями у фармакології. Крім нього, дона Флор мала можливість почути чудову промову знаменитого Еміліо Диніса. Хоч той і належав до протилежного табору, неупереджений доктор Теодоро віддав належне ораторському хисту професора Диніса.

— Справжній Демосфен! Прадо Валладерас[64]!

Та не лише ворожий нашому любому Мадурейрі табір вигравав могутнім інтелектом. Чого вартий був хоча б доктор Антіоженес Діас, колишній декан факультету, автор низки книжок, вісімдесятилітній дідусь, який досі знаходив сили затято стверджувати:

— Ліків, виготовлених машиною, в моїй аптеці не продаватимуть!..

Понад двадцять років тому він залишив аптеку синам і навіть носа туди не потикав, сини ж активно закуповували і продавали фабричні ліки, ба більше — давно представляли потужні лабораторії Сан-Паулу. «Старий геть з глузду з’їхав», — казали вони.

Вочевидь, у словах синів була дещиця правди, адже вигляд у старенького таки був знавіснілий, до того ж він весь час безпричинно сміявся. Окрасою цього табору, безперечно, були доктор Арлінду Пессоа і Мело Нобре. Та й про доктора Теодоро не варто забувати — і не лише тому, що він герой цієї скромної хронічки; доктор був дуже компетентний у цьому питанні, про що сам і заявив доні Флор, укотре наголосивши на важливості цього зібрання й нагадавши, яка для неї честь бути присутньою на цих достоту історичних дебатах.

Історичних і вкрай суб’єктивних, адже ні він, ані жоден інший захисник ліків, виготовлених вручну, не відмовлявся продавати в своїх аптеках фабричні препарати. Хіба ж могли вони долати невимовно могутню конкуренцією тих клятих модних засобів? Тож насправді позиція доктора Теодоро була суто теоретична, адже вона жодним чином не відповідала практичним вимогам торгівлі, бо «на жаль, не завжди теорія відповідає практиці, люба Флор, у житті часто виникають суперечності, мотивовані винятково зиском».

Дона Флор не мала бажання розвивати цю тему і полемізувати про суперечність між теорією й практикою, тож могла тільки погодитися з чоловіком, який стверджував, що «саме тому позиція прихильників ліків, виготовлених за рецептами, є ще більш виправдана та похвальна». Насправді їй було байдужісінько до всіх цих суперечок, адже сама вона майже не вживала ліків: дона Флор мала чудове здоров’я, й навряд чи могла би згадати, коли востаннє хворіла (не враховуючи, звісно, безсоння під час вдівства).

Це був справді незабутній вечір, як і обіцяв доктор Теодоро і як стисло писали згодом газети. Так, в одному коротенькому та безбарвному дописі зі скороченими іменами він прочитав: «У дискусії зокрема брали участь доктори Карвальйо, Коста Ліма, Е. Диніс, Мадурейра, Пессоа, Нобре і Триґейрос», автор відзначив лише промову доктора Фредеріку Беккера за «чіткість висловлювання, невичерпну обізнаність і логіку». «Чому журналісти так зневажливо ставляться до вкрай актуальних проблем, просто ігнорують їх? — обурювався доктор Теодоро. — Натомість на висвітлення огидних злочинів, скандальних історій кінозірок із їхніми безкінечними розлученнями відводять цілі шпальти, невже вони не розуміють, як розбещують нашу молодь?»

Розгорнутий звіт засідання й докладний аналіз дебатів опублікував журнал «Фармакологія Бразилії», що виходив у Сан-Паулу (рік видання XII, номер IV, сторінки 179–181). Завдяки фінансовому сприянню великих підприємств стаття відверто захищала їхні інтереси, і все ж журналісти віддали належне «блискучому виступу доктора Мадурейри, нашого безкомпромісного та розумного супротивника, перед яким маємо честь зняти капелюха».

Дона Флор щосили намагалася стежити за дебатами, але, правду кажучи, нічого не могла второпати. Щоб не засмучувати чоловіка, вона уважно слухала промовців, проте їхні тези і висловлювання були поза її розумінням: здавалося, доповідачі говорять якоюсь мертвою мовою.

Її весь час відволікали найнесподіваніші речі: то вона раптом згадувала дотепну історію Марії Антонії й усміхалася під час серйозного виступу доктора Синвала Коста Ліми, то починала думати про Марилду, яка чимраз наполегливіше та нетерплячіше рвалася співати по радіо, піддаючись, як вважав доктор Теодоро, згубному впливу кінозірок. Дівчина геть