Читати книгу - "Земля мертвих"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 105 106 107 ... 117
Перейти на сторінку:
загуло.

— А інакше й не може бути. Тільки ми мали доступ до зразків крові, і я видавав їх за ті, що належали Софі та Елен. Але не я все вигадав, а вона.

Нова головоломка, нова таємниця. Клаудія поводилася так, аби ще більше скривдити Собєскі. Діяла як справжня збоченка: вдавала, що захищає художника, а сама намагалася його підставити, прикидалася, що виправдовує, а насправді добивалася довічного терміну. Щоб найлегше засудити Собєскі, треба працювати в суді.

Корсо аж запаморочилося в голові, щойно він перемотав у зворотному напрямку (до того ж у прискореному темпі) основні події справи. Отож із самого початку Клаудія примудрилася докласти всіх зусиль, аби Собєскі згнив у буцегарні. Саме вона замінила колби, аби вже точно нанести ту саму кров на полотна Собєскі, а перед тим — у його підпільній лабораторії.

Але з якою метою?

Принагідно він запитав себе: чиєю кров’ю написали інші імена на картинах? Таємницю так ніхто й не розкрив.

Але справа почала просуватися. Корсо вже дійшов іншого висновку, хоча впевненості не мав, але, скажімо, така ймовірність була. Шахрайство з органічними фрагментами могло свідчити про щось уже геть божевільне: стриптизерок могла убити Клаудія…

Але знову-таки: чому?

Чи була вона збоченкою, що вбивала й намагалася перетворити Собєскі на цапа-відбувайла? Або ж її остаточною метою був сам художник (і його провал)? Тоді вона могла б просто вбити двох жінок з оточення художника, щоб звинуватити його. Згодом їй довелося б тільки відшліфувати докази вини й насамкінець представити написані кров’ю імена обох жінок на останніх картинах Собєскі.

Корсо був годен уявити будь-що, погодитися з чим завгодно, але досі бракувало головного — причини. Навіщо Клаудія все це влаштувала? Чому потайки так люто ненавиділа Собєскі?

Навіть якщо припустити, що вбивала саме вона, навіщо їй треба було підмінювати кров потерпілих? Вона ж могла зберегти частину крові, розбризкати її в майстерні Собєскі, а потім — на його полотнах. Так було б найпростіше. Чому вона знову вдалася до ошуканства, якщо воно вже ніяк не могло нашкодити Собєскі й, урешті-решт, було взагалі ні до чого?

Марке ніби читав думки Корсо.

— Я теж ставив собі такі питання, — зізнався він. — Я провів своє розслідування.

— Тобто?

— Дійшов висновку, що Клаудія просила замінити опечатані мазки, аби приховати щось стосовно Софі та Елен. Я зберіг зразки їхньої крові й теж зробив аналіз.

У Корсо так пересохло в горлі, що він міг би тернути сірником по його поверхні.

— І щось знайшов?

На обличчі Марке, що стояв у присмерку, помережаному пасмугами дощу, який стікав віконними шибами, знову з’явилася примарна усмішка.

— Усе дуже просто. Софі та Елен були сестрами.

— Себто… біологічними?

— Насправді, зведеними. Але в них, без сумніву, був той самий батько.

95

Корсо встигнув на потяг, що від’їжджав о 18 : 23 у Фран — він ніколи не чув про таке місто. Відтак пересів на поїзд, що прямував до Понтарліє. Попереду — тригодинна подорож зимової ночі в напрямку гір, у пошуку правди, єдиний товариш — ноутбук. До дитячого притулку в Мотт-Сассі, де з 1998-го до 2004 року підростали разом Софі Серейс та Елен Десмора. Стефан бажав зустріти когось, хто їх знав і міг підтвердити наживо те, що він недавно почув.

Дівчатка були зведеними сестрами — не так уже й дивно. Софі мала анонімних батьків: матір залишила її відразу після народження в 1994 році в Ліоні. Елен з’явилася на світ двома роками пізніше в Лонс-ле-Соньє: батьки були не годні опікуватися нею. Тож вважалося, що батьком обох дівчат був Жан-Люк Десмора, офіціант, викидайло, безробітній, а головне — дикун і алкоголік.

Цілком імовірно, що два роки перед тим він вештався поблизу Ліона або деінде і вступив у короткий зв’язок з матір’ю Софі, що з якоїсь причини покинула дитину. Звичайна сімейна драма.

І не дивно, що обидві дівчинки запізналися (і в певному сенсі впізнали одна одну) в місцевому притулку. Відтоді підростали в тих самих осередках і названих родинах. Разом вирушили до Парижа, де намагалися пробитися в світі стриптизу. Корсо згадав, що вони приховували свою дружбу, мабуть, для того, щоб оперативніше розв’язувати проблеми. Щось на кшталт таємної зброї.

Але чому Клаудія Мюллер — вбивала вона чи ні — вирішила не оприлюднювати родинний зв’язок між ними?

Лишалося чимало запитань, але Корсо пообіцяв не ставити їх собі. Годі й сподіватися, що його змучений (і необізнаний) мозок бодай щось зможе підказати. Або слід діяти наосліп — ще гірше.

Протягом тригодинної подорожі він записав у ноутбуці все, що вдалося зрозуміти, і все, що можна припустити. Щодо решти…

Його гризла одна думка. Клаудія вже після першого вбивства просила Марке підмінити зразки крові. Важлива деталь: отже, вона знала, відколи загинула Софі, що наступною в списку стоїть Елен…

Тож вона була вбивцею. Або була знайома зі злочинцем і його намірами.

А тоді чому не попередила Елен?

Годі ставити питання, Корсо, годі.

Він притулився чолом до шиби, намагаючись роздивитися в темряві краєвид. Нічого не розгледів. Занурився поглядом і думками в порожнечу з надією розчинитися в ній. Отямився, коли потяг прибув у Фран. Зіскочив на перон і побачив геть інший світ.

Усе було біле. Вокзал накрився снігом. Повітря відсвічувало, як у казці, а ліхтарі відзеркалювалися в кучугурах, що оточували колії. Подекуди сніг лежав м’якішими, ніжнішими хвилями, наче вата. Бракувало лише ясел із маленьким Ісусом. Корсо зовсім розгубився. На ньому була тільки куртка, він не взяв із собою валізи і тепер стояв на пероні сам-один.

Сам-один помандрував до Франа.

Сам-один чекав на пересадку до Понтарліє.

Хвилин десять трясся від холоду — його наче засадили в скляну кулю, яку струшують, щоб подивитися, як падає сніг на Ейфелеву вежу або Діда Січня[109]. Згодом прибув футуристичний двокольоровий — ртутно-сірий, нафтово-синій — потяг. Після ясел і кулі зі снігом — електропотяг. Корсо перемістився до країни іграшок. Сів у поїзд, знову сам-один. За чверть години дістався Понтарліє. Та сама картина, що й у Франі, хіба що побільшало снігу та, мабуть, поменшало людей. Навіть працівники вокзалу накивали п’ятами.

Він почимчикував до виходу, сподіваючись знайти бодай якесь таксі.

Стояла лише одна автівка. Чорне вітрове скло, невидимий водій, у світлі ліхтаря — клуби диму, що випльовувала із себе вихлопна труба. Зі світу різдвяної казки Корсо відразу перемістився до фільму жахів: сядеш у

1 ... 105 106 107 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля мертвих"