Читати книгу - "Інститут"

в спортивній куртці, який просто стояв осторонь і спостерігав, рухалися швидко й осмислено, наче на місії. Енні вони здавалися військовими, і це враження за мить підтвердилося. Двоє чоловіків й одна з молодших жінок відчинили задні дверцята фургонів. З одного чоловіки дістали довгий сталевий ящик. З іншого — кобури, які жінка роздала всім, окрім чоловіка в спортивній куртці, іншого чоловіка з коротким білявим волоссям і жінки в квітчастій сукні. Відкрили сталевий ящик, з якого дістали кілька довгих видів зброї, але не мисливські рушниці. На думку Енні Леду, це була зброя для шкільних стрілянин.

Жінка в сукні запхала невеликий пістолет собі в сумочку. Чоловік біля неї засунув трохи більший собі ззаду за пояс, а поверх накинув край футболки. Інші повставляли зброю собі в кобури. Вони скидалися на диверсійну групу. Та вони й були диверсійною групою. Енні не бачила інших пояснень.

Людина з нормальною кебетою — наприклад, така, яка не отримує вечірніх новин від Джорджа Оллмена, — мабуть, так і продовжила б спостерігати, безсило й розгублено, загадуючись, що, заради всього святого, групка озброєних чоловіків і жінок може робити в сонному містечку в Південній Кароліні, де лише один банк, та й той уночі замкнений. Людина з нормальною кебетою, мабуть, дістала б мобільний і набрала 911. Енні, проте, нормальної кебети не мала, і вона повністю розуміла, що ці чоловіки й жінки, яких принаймні десяток, а може, й більше, замислили. Вони не приїхали в чорних позашляховиках, як вона очікувала, але вони тут через хлопця. Звісно ж, через нього.

Варіанта дзвонити 911 і попередити людей в управлінні в будь-якому разі не було, бо вона б не носила з собою мобільний навіть якби могла собі дозволити таку розкіш. Мобільники опромінюють тобі голову, це будь-який дурень знає, а ще через ці апарати тебе можуть вистежити вони. Тож Енні пішла далі стежкою, тепер уже бігом, доки не досягла заднього фасаду перукарні, через дві будівлі. Розхитані сходи вели до квартири нагорі. Енні щодуху піднялася ними, підтримуючи серапе й довгу спідницю, щоб не перечепитися й не покотитися вниз. Нагорі вона загрюкала в двері, доки за рваною фіранкою не побачила Корбетта Дентона, що сунув до неї, несучи перед собою здоровенне пузо. Він посунув фіранку й визирнув назовні, лисою макітрою відбиваючи світло від закаляної мухами круглої люстри на стелі.

— Енні? Що ти хочеш? Я тобі не дам нічого їсти, як­що ти…

— Там якісь особи, — видушила вона, віддихуючись. Могла б сказати «люди», але «особи» звучало набагато грізніше, принаймні для неї. — Припаркувалися позаду «Діаманта»!

— Енні, йди собі. У мене нема часу для твоїх дур…

— Хлопець! Я думаю, ті особи хочуть напасти на відділок і забрати його! Думаю, може бути стрілянина!

— Що ти, бляха…

— Будь ласка, Барабанщику, будь ласка! У них кулемети, здається, і той хлопець, він дуже гарний!

Він відчинив двері.

— Ану дихни.

Енні вхопила його за сорочку піжами.

— Я не пила десять років! Будь ласка, Барабанщику, вони прийшли по хлопця!

Дентон шморгнув носом, спохмурнівши.

— Не пахне. У тебе галюцинації?

— Ні!

— Ти сказала «кулемети». Маєш на увазі автоматичні рушниці, як АР-15? — Барабанщик Дентон начебто пожвавився.

— Так! Ні! Не знаю! Але в тебе є зброя! Дістань її!

— Ти вже геть здуріла, — сказав він, і тоді Енні розплакалася.

Барабанщик знався з нею більшу частину життя, навіть зрідка ходили разом на танці, коли були набагато молодшими, але він ніколи не бачив, щоб Енні плакала. Вона реально вірить, що щось відбувається, тож Барабанщик вирішив, що ну к бісу. Він же просто робить те, що робить щовечора, тобто просто роздумує про безглуздість життя.

— Гаразд, ходімо подивимось.

— А зброя? Ти візьмеш зброю?

— Та чорта з два. Я ж сказав, ми просто підемо подивимось.

— Барабанщику, будь ласка!

— Подивитися, — сказав він. — Це все, на що я погоджуюсь. Ідемо чи ні?

Не маючи іншого вибору, Сирота Енні вибрала йти.

25

— Господи милий, що це таке?

Слова Венді лунали приглушено, бо рот вона прикрила долонею. Відповіді не було. Вони всі вражено дивилися на екран, Люк, як і решта, завмер водночас від подиву і жаху.

Задня половина Задньої половини — палата «А», «Овочебаза» — виявилася довгою кімнатою з високою стелею, що нагадувала Люку якесь покинуте фабричне приміщення, де в кінці зазвичай відбувається стрілянина у фільмах, які вони з Рольфом любили дивитися ще тисячу років тому, коли він був справжньою дитиною. Її освітлювали флуоресцентні лампи в дроті, який відкидав тіні й надавав палаті похмурого підводного вигляду. Були довгі вузькі вікна, вкриті грубішим дротом. Жодних ліжок, лише голі матраци. Кілька з них лежали в проходах, кілька перекинулись, один, наче п’яничка, стояв спертий на голу бетонну стіну. Він був закаляний якоюсь жовтою мерзотою, схожою на блювоту.

Довгий жолоб, наповнений водопровідною водою, тягнувся вздовж однієї зі стін, на якій виднілося гасло «ВИ — РЯТІВНИКИ!». Гола дівчинка, в самих брудних шкарпетках, присіла над цим жолобом, прихилившись спиною до стіни і спершись руками в коліна. Вона випорожнялася. Пролунав той тріскучий звук тканини на телефоні в кишені Морін, де він, напевно, був приклеєний, і зображення ненадовго зникло, коли щось прикрило щілину, крізь яку прозирала камера. Коли зображення знову з’явилося, дівчинка йшла собі геть, наче п’яна, а її лайно неслося жолобом.

Якась жінка в коричневій уніформі прибиральниці «Рінсенваком»[121] відмивала ще якусь чи то блювоту, чи то лайно, чи розсипану їжу, чи ще бозна-що. Вона побачила Морін, помахала їй, сказала щось, чого не було чутно не лише через «Рінсенвак», а й тому, що «Овочебаза» була психушкою, переповненою сумішшю голосів і криків. Якась дівчинка крутилася колесом уздовж нерівних проходів. Хлопчик у брудних штанах, з прищами на обличчі й у вимащених окулярах, що з’їжджали з носа, пройшов повз камеру. Він викрикував «я-я-я-я-я-я» і бив себе по маківці в такт із кожним наголошеним складом. Люк пригадав, як Каліша говорила про хлопця з прищами й в окулярах. Це було в його перший день в Інституті. «Таке враження, що Піті вже цілу вічність нема, хоча його тільки минулого тижня забрали», — сказала тоді вона, й ось цей хлопець. Те, що від нього лишилося.

— Літлджон, — промовив Люк. — Здається, це його прізвище. Піт Літлджон.

Його не почули. Усі дивилися на екран, ніби загіпнотизовані.

Навпроти жолоба для виведення було довге корито на залізних ніжках. Біля нього стояли двоє дівчат і хлопчик. Дівчата долонями зачерпували якусь коричневу мерзоту собі в роти. Тім, який не міг повірити, що бачить таку огидну чудасію, подумав, що це схоже на «Мейпо», вівсянку з його дитинства. Хлопчик згинався й занурював обличчя в ту квашу, тримаючи долоні по краях і клацаючи пальцями. Кілька інших дітей просто лежали на матрацах, витріщалися в стелю, а на їхніх обличчях трималися татуювання тіней від дроту.

Коли Морін підійшла до жінки з «Рінсенваком», мабуть, щоб зайняти її пост, картинка зникла і знову все посиніло. Вони чекали, чи не з’явиться знову Морін у своєму вольтерівському кріслі, можливо, щоб іще щось пояснити, але більше нічого не з’явилося.

— Господи, що це було? — запитав Френк Поттер.