Читати книгу - "Інститут"

class="p">— Задня половина Задньої половини, — відповів Люк. Він був білий як ніколи.

— Що за люди тримали б дітей у такому…

— Монстри, — відповів Люк. Він підвівся, тоді торк­нувся рукою голови й ледь не впав.

Тім підхопив його.

— Ти нормально, свідомість не втратиш?

— Ні. Не знаю. Мені треба вийти. Подихати свіжим повітрям. На мене ніби стіни напирають.

Тім глянув на шерифа Джона, той кивнув.

— Виведи його на алею. Подивися, щоб йому краще стало.

— Я з вами, — сказала Венді. — Усе одно треба, щоб я відімкнула двері.

На дверях у дальньому кінці зони утримання великими білими буквами було виведено: «АВАРІЙНИЙ ВИХІД. СПРАЦЮЄ СИГНАЛІЗАЦІЯ». Венді ключем зі свого кільця вимкнула сигналізацію. Тім однією долонею натиснув кнопку, а іншою повів Люка, що йшов уже нормально, але все ще був смертельно блідий, на алею. Тім знав, що таке ПТСР, але бачив таке лише по телевізору. Тепер він міг лицезріти це наживо, у хлопчика, який ще й голитися не буде років три.

— Лише не наступіть на речі Енні, — сказала Венді. — Особливо надувний матрац. Вона вам не подякує.

Люк не запитав, що на алеї роблять надувний матрац, два рюкзаки, візок із супермаркету на трьох колесах і скручений спальний мішок. Він повільно побрів у бік Мейн-стріт, глибоко дихаючи, і зупинився лише раз, щоб зігнутися, впершись руками у коліна.

— Краще? — запитав Тім.

— Мої друзі їх випустять, — відповів Люк, не розгинаючись.

— Кого випустять? — спитала Венді. — Тих…

Вона не знала, як закінчити. Це й не мало значення, бо Люк її ніби й не чув.

— Я не бачу їх, але знаю. Не розумію як, але знаю. Думаю, то все Ейвестер. Тобто Ейвері. З ним Каліша. І Нікі. Джордж. Боже, вони такі сильні! Такі сильні разом!

Люк випрямився і пішов далі. Коли спинився скраю алеї, шість вуличних ліхтарів на Мейн-стріт загорілися. Він вражено глянув на Тіма з Венді.

— Це я щойно зробив?

— Ні, дорогенький, — легенько сміючись, сказала Венді. — Це вони за розкладом. Ходімо назад, усередину. Тобі б краще випити трохи кóли з запасів шерифа Джона.

Вона торкнулася його плеча. Люк скинув її руку.

— Стоп.

Безлюдну вулицю, тримаючись за руки, перетинала пара. Чоловік із коротким білявим волоссям. Жінка в квітчастій сукні.

26

Потужність, яку генерували діти, знизилася, коли Нікі відпустив долоні Каліші й Джорджа, проте не набагато. Бо інші зараз стояли за дверима палати «А», і більшу частину потужності давали саме вони.

Це ніби гойдалка, подумав Нік. Коли здатність мислити знижується, ТП і ТК ростуть. А в тих інших, за дверима, розуму майже не лишилося.

«Правильно, — сказав Ейвері. — Так це й працює. Вони акумулятори».

Голова в Нікі була ясна — жодного болю. Дивлячись на інших, він бачив, що в них така ж ситуація. Чи повернуться головні болі — і якщо так, то коли, — сказати було неможливо. Наразі він був просто вдячний.

Більше нема потреби в бенгальському вогні; вони це вже пройшли. Тепер вони панують над гудінням.

Нікі схилився над доглядачами, які тазернули одне одного й знепритомніли, і почав порпатися в них по кишенях. Він знайшов, що шукав, і передав Каліші, яка передала Ейвері.

— Це ти маєш зробити, — промовила вона.

Ейвері Діксон — який зараз мав би бути вдома й вечеряти з батьками після чергового важкого дня в ролі найдрібнішого в себе в п’ятому класі — узяв помаранчевий ключ-картку і притиснув до сенсорної панелі. Замок гупнув, і двері відчинилися. Мешканці «Овочебази» збилися по той бік, наче вівці в зливу. Вони були брудні, здебільшого роздягнуті, безпам’ятні. У декількох з рота текла слина. Піті Літлджон репетував «я-я-я-я-я-я» і бив себе по голові.

Вони ніколи не повернуться, подумав Ейвері. Вони розгубили всі клепки назовсім. Можливо, що й Айріс теж.

Джордж: «Але решта з нас ще має шанс».

Так.

Каліша, усвідомлюючи, що це цинічно, але необхідно: «А поки що можемо їх використати».

— І що тепер? — запитала Кеті. — Що тепер, що тепер?

Якусь мить вони не могли відповісти, бо просто не знали. Тоді заговорив Ейвері.

«У Передню половину. Визволимо решту дітей і заберемося звідси».

Гелен: «А потім куди?»

Загорланила сирена, віу-віу-віу, то гучніше, то тихіше. Діти не звернули на це уваги.

— Про це потурбуємося пізніше, — сказав Нікі. Він знову взявся за руки з Калішею і Джорджем. — Спершу ходімо відплатимо їм. Влаштуємо трохи руйнації. Хтось проти?

Ніхто. Руки знову зімкнулися, й одинадцятеро, які почали повстання, кинулися по коридору в бік вестибюля Задньої половини і тамтешніх ліфтів. Мешканці палати «А» пішли слідом зі своєрідним зомбі-шарканням. Можливо, їх вабив магнетизм дітей, які ще можуть думати. Гудіння знизилося, перетворилося на дудніння, але не зникло.

Ейвері Діксон тягнувся увсебіч у пошуках Люка, сподіваючись, що знайде його десь далеко, де він не зможе їм допомогти. Бо це означатиме, що принаймні одна дитина-раб Інституту в безпеці. Були вагомі причини думати, що решта з них загинуть, бо персонал цієї пекельної діри зробить усе, щоб не дати їм утекти.

Абсолютно все.

27

Тревор Стекгаус перебував у кабінеті далі по коридору від кабінету місіс Сіґсбі, крокував туди-сюди, бо був надто напружений, щоб сидіти. І це надовго, доки не почує новин від Джулії. Новини від неї можуть бути і добрі, і погані, але будь-які кращі за таке очікування.

Задзвонив телефон, але то була не традиційна мелодія стаціонарного і не брр-брр супутникового; то був владний подвійний гудок червоного екстреного телефона. Востаннє цей апарат дзвонив, коли в буфеті трапився той пиздець із близнючками і малим Кроссом. Стекгаус узяв слухавку й не встиг і слова промовити, як лікар Галлас заторохтів у вухо.

— Вони вибралися, ті, що дивляться фільми, точно, і, напевно, овочі також утекли, вони вирубили як мінімум трьох доглядачів, ні, чотирьох, Корінн каже, що думає, що Дерик Чеффітц мертвий, електр…

— ЗАТКНИСЯ! — загорлав у слухавку Стекгаус. А тоді, впевнившись (ні, не впевнившись, а сподіваючись), що Гекль його уважно слухає, промовив: — Зберись і поясни, що сталося.

Галлас, до якого від шоку повернулася якась подоба його колишньої раціональності, розповів Стекгаусові, що побачив. Коли історія добігала кінця, почала завивати загальна сирена Інституту.

— Господи, це ти ввімкнув, Еверетте?

— Ні, ні, не я, це, напевно, Джоан. Лікарка Джеймс. Вона була в крематорії. Ходить туди медитувати.

Стекгауса ледь не занесло туди, куди не хотілося, від химерного образу, що виник у голові: лікарка Джекль сидить, схрестивши ноги перед дверима печі, молиться за мир, — але він змусив себе повернутися до теперішньої ситуації: діти Задньої половини влаштували якесь повстання. Як це може бути? Раніше такого не траплялось. І чому саме тепер?

Гекль іще говорив, але Стекгаус почув усе, що йому потрібно було.

— Слухай мене, Еверетте. Знайди всі оранжеві картки, які можеш, і спали їх, зрозумів? Спали.

— А як… як я маю…

— У вас же пічка, бля, на поверсі «Е»! — заревів Стекгаус. — Спали в ній, бля, хоч щось, окрім дітей!

Він поклав слухавку і скористався стаціонарним, щоб