Читати книгу - "Діти Дюни"

маску свого дистикоста, батьку, — промовив Лето.

Проповідник послухався, відкинув складку каптура, зняв ротовий клапан.

Пам’ятаючи власний вигляд, Лето вивчав це обличчя, помічаючи схожі риси, наче вони були підведені світлом. Ці риси творили непізнаване поєднання, стежину генів без різких меж, і щодо них годі було помилитися. Лето успадкував ці риси від дзюркотливих днів, насичених водою днів, від чудових морів Каладана. Але зараз він з батьком стояв у роздільній точці на Арракісі, де от-от ніч мала опуститися на дюни.

— Отож, батьку, — сказав Лето й глянув ліворуч. Побачив юного поводиря, що трюхав до них із місця, де покинув хробака.

— Му зейн! — промовив Проповідник, різко змахнувши правицею. Це недобре.

— Куліш зейн, — м’яко відповів Лето. Це єдине добро, яке ми можемо мати. І додав мовою чакобса, бойовою мовою Атрідів:

— Я тут; тож тут я й залишуся! Не можемо цього забути, батьку.

Рамена Проповідника опустилися. Давно невживаним жестом він притулив обидві долоні до порожніх очниць.

— Колись я дав тобі погляд своїх очей і взяв твою пам’ять, — сказав Лето. — Я знаю твої рішення, я був у тому місці, де ти сховався.

— Я знаю, — Проповідник опустив руки. — Ти залишишся?

— Ти назвав мене на честь чоловіка, який обрав собі цю фразу за девіз, — відповів Лето. — J’y suis, j’y reste![35]

Проповідник глибоко зітхнув.

— Чи далеко зайшло те, що ти собі заподіяв?

— Моя шкіра не моя власна, батьку.

Проповідник здригнувся.

— Тепер я знаю, як ти мене знайшов.

— Так, я прикріпив свою пам’ять до місця, якого ніколи не знало моє тіло, — сказав Лето. — Мені потрібно провести вечір із батьком.

— Я не твій батько. Я лише бліда копія, релікт. — Він повернув голову до поводиря, що наближався до них. — Видіння більше не показує мені майбутнє.

Доки він говорив, темрява оповила пустелю. Над ними висипали зорі, і Лето теж обернувся до поводиря.

— Вубакх уль кугар! — покликав Лето поводиря. Будь здоров!

— Субакх ун нар! — відповів той.

— Цей молодий Ассан Тарік небезпечний, — хрипко прошепотів Проповідник.

— Усі Вигнанці небезпечні, — відповів Лето. — Але не для мене.

Він говорив тихим голосом, так наче це була звичайна розмова.

— Якщо це твоє видіння, я його не поділятиму, — сказав Проповідник.

— Можливо, ти не маєш вибору, — промовив Лето. — Ти філь-хаквіква, Дійсність. Ти Абу д’Зур, Батько Незбагненних Доріг Часу.

— Я не більш ніж приманка в пастці, — відповів Проповідник, а в голосі відчувалася гіркота.

— І Алія проковтнула цю приманку, — сказав Лето. — Але мені вона не смакує.

— Ти не можеш цього зробити, — просичав Проповідник.

— Я вже це зробив. Моя шкіра не моя власна.

— Можливо, ще не надто пізно для…

— Уже надто пізно. — Лето перехилив голову вбік. Він чув, як Ассан Тарік наближається до них, йдучи схилом дюни на звук їхніх голосів. — Будь здоров, Ассане Таріку з Шулоху, — сказав Лето.

Юнак зупинився на схилі, відразу ж під Лето, темна тінь у зоряному світлі. У його плечах, у тому, як він схилив голову, відчувалася нерішучість.

— Так, — сказав Лето, — це я втік із Шулоху.

— Коли я почув… — не договорив Проповідник. І знову повторив: — Ти не можеш цього зробити!

— Я вже це роблю. Яка різниця, якщо ти ще раз осліпнеш?

— Думаєш, я цього боюся? — спитав Проповідник. — Хіба ж не бачиш, якого гарного поводиря мені наготували?

— Я його бачу, — Лето знову повернувся обличчям до Таріка. — Ти не почув мене, Ассане? Це я втік із Шулоху.

— Ти демон, — затремтів юнак.

— Твій демон, — промовив Лето. — Але ти — мій демон.

Лето відчув, як наростає напруга між ним і батьком. Усюди довкола них була гра тіней, проекція форм підсвідомості. Лето відчув спогади батька, форму звернутого в минуле пророцтва, що в цю мить відділяло видіння від звичної реальності.

Тарік відчув цю битву видінь. На кілька кроків зсунувся вниз зі схилу.

— Ти не можеш керувати майбутнім, — прошепотів Проповідник, а голос його звучав надривно, наче він підіймав значний тягар.

Тоді Лето відчув дисонанс між ними. То був елемент Усесвіту, з яким змагалося все його життя. Або він, або батько невдовзі змушений буде діяти, приймаючи рішення на основі цього акту, вибираючи видіння. І його батько мав рацію: добиваючись якоїсь форми остаточного контролю над Усесвітом, можна лише створити зброю, якою Всесвіт спроможний тебе подолати. Щоб вибрати видіння і керувати ним, мусиш балансувати на окремій тонкій нитці, граючи роль Бога на високо нап’ятій струні, обабіч якої — космічна самотність. Жоден із учасників цього змагання не може відступити у смерть-як-втечу-з-парадокса. Кожен знає видіння і правила. Усі древні ілюзії помирають. Коли один із суперників атакував, інший міг відповісти контратакою. Єдиною справжньою правдою, яка мала тепер для них значення, була та, що відділяла їх від тла видіння. Не було безпечного місця, лише перехідні зміни стосунків, прокладені всередині границь, які тепер їх зв’язували, змушуючи прямувати до неуникних змін. Кожен із них мав тільки відчайдушну, безнадійну та самотню відвагу, на яку мусив покладатися, проте Лето мав дві переваги: він ступив на дорогу, з якої нема вороття, і прийняв страшні наслідки цього для себе. Його батько досі мав надію, що поворотна дорога існує, і не взяв на себе остаточних зобов’язань.

— Ти не повинен! Ти не повинен! — проскреготів Проповідник.

«Він бачить мою перевагу», — подумав Лето. І заговорив спокійним тоном, приховуючи власну напругу, зусилля, потрібні для утримання рівноваги, яких вимагав інший рівень змагання.

— Я не маю палкої віри в правду, іншої віри, крім віри в те, що я творю, — сказав він. І відчув рух між собою і батьком, якусь субстанцію зернистої структури, що торкалася лише пристрасної суб’єктивної віри Лето в самого себе. Це вона давала йому знання, що він уже проклав віхи Золотого Шляху. Одного дня такі віхи зможуть розповісти іншим, як це — бути людиною, дивний дар від істоти, що на той день більше не буде людиною. Але гравці завжди розставляють такі віхи. Лето відчув, що вони обидва розпорошені по ландшафту його внутрішніх життів, і, збагнувши це, приготувався до гри за найвищу ставку.

Він понюхав повітря, шукаючи сигналу, що, як знали вони обидва, мусив надійти. Залишалося всього-на-всього одне питання: чи його батько попередить нажаханого юного поводиря, що чекав унизу?

Цієї миті Лето відчув ніздрями озон, що видавав запах щита. За наказами Вигнанців, юний Тарік намагався вбити обох цих небезпечних Атрідів, не знаючи, які жахіття це викликало б.

— Ні, — прошепотів Проповідник.

Та Лето знав, що сигнал був справжнім. Відчув озон, але в