Читати книгу - "Діти Дюни"

повітрі довкола нього не було поколювання. Тарік використав пустельний псевдощит, зброю, розроблену тільки для Арракіса. Ефект Гольцмана привабить хробака, роз’юшеного до шаленства. Такого хробака не стримає ніщо: ні вода, ні присутність піщаної форелі… ніщо. Так, юнак помістив пристрій на схилі дюни, а сам тікав із небезпечної зони.

Лето ривком зістрибнув із вершини дюни, почув, як його батько скрикнув, протестуючи. Але страшний імпульс посилених м’язів Лето кинув його тіло, наче метальний снаряд. Одна рука рвонулася, піймавши Таріка за комір дистикоста, друга вхопила пояс одягу приреченого юнака. Пролунав один-єдиний звук, з яким зламалася шия. Лето перевернувся через голову, тримаючи тіло в рівновазі, як точно збалансований інструмент, пірнув просто в пісок, де було сховано псевдощит. Знайшов пальцями цей пристрій, витяг його з піску й широкою дугою метнув далеко на південь від них.

Невдовзі в пустелі, куди полетів псевдощит, залунало гучне сичання й гуркіт. Тоді затихло, і настала тиша.

Лето глянув на вершину дюни, де стояв його батько, усе ще нескорений, але вже переможений. Там, угорі, був Муад’Діб, сліпий, розгніваний, близький до розпачу через втечу від видіння, яке прийняв Лето. Зараз у думках Пола відобразився Довгий Дзен-сунітський Коан: «В окремий акт передбачення точного майбутнього Муад’Діб увів елемент розвитку й зростання до рівня істинного передзнання, через яке він бачив людське існування. З цієї причини він стягнув на себе непевність. Прагнучи абсолюту в упорядкуванні передбачення, посилив безлад, спотворив передбачення».

Одним стрибком повернувшись на вершину дюни, Лето сказав:

— Тепер я буду твої поводирем.

— Ніколи!

— Ти повернешся до Шулоху? Навіть якщо тебе привітають там, коли ти повернешся без Таріка, куди подівся той Шулох? Твої очі його бачать?

Пол повернувся обличчям до сина, скерувавши на нього порожні очниці:

— Ти справді знаєш Усесвіт, який тут створив?

Лето почув особливий натиск у цих словах. Видіння, відоме їм обом, було запущено в страхітливий рух, якого вимагав акт творіння у певній точці часу. Цієї миті весь обдарований чуттям Усесвіт мав лінійне бачення часу, з ознаками впорядкованої послідовності. Усі живі істоти входили в цей час, як вони ввійшли б у рухомий транспортний засіб, і лише так вони могли з нього вийти.

На противагу цьому, Лето тримав мультипотокові віжки, врівноважені у його власному, освітленому видінням баченні часу як множинної лінійності й множинної циклічності. Був видющим у світі сліпих. Лише він міг розпорошити впорядковану раціональність, бо його батько не тримав уже цих віжок. Як це бачив Лето, син змінив минуле. А думка, про яку ще й не снилося у найдальшому минулому, могла відобразитися в теперішньому і в рухові його руки.

Тільки його руки.

Пол знав про це, бо він більше не міг бачити, як Лето керує віжками, міг лише розпізнати ті наслідки, які Лето прийняв і які вивели його за межі людського. І він подумав: «От переміна, за яку я молився. Чого ж я цього боюся? Бо це Золотий Шлях!»

— Я тут, щоб дати мету еволюції, а отже, щоб дати мету нашому життю, — сказав Лето.

— Ти хочеш прожити тисячоліття, зазнаючи далі тієї зміни, що маєш зараз?

Лето розумів, що батько каже не про фізичну зміну. Вони обидва знали фізичні наслідки: Лето пристосовуватиметься і пристосовуватиметься, його шкіра-що-не-є-його-власною, пристосовуватиметься і пристосовуватиметься. Еволюційний поштовх кожної частини накладатиметься на інші, сплавиться воєдино і перейде в цілісну трансформацію. Коли настане метаморфоза, якщо вона настане, у Всесвіті з’явиться тямуща істота несамовитого розміру — і цей Усесвіт уклониться їй.

Ні… Пол казав про внутрішні зміни, думки й рішення, які вплинуть на поклонників.

— Знаєш, як переказують твої слова ті, що думають, наче ти мертвий? — сказав Лето.

— Звичайно.

— Тепер я роблю те, що всі життя мають робити во ім’я служби життю, — промовив Лето. — Ти ніколи цього не казав, але священник, який думав, що ти ніколи не повернешся і не назвеш його брехуном, вклав ці слова до твоїх уст.

— Я б не назвав його брехуном, — глибоко зітхнув Пол. — Це хороші останні слова.

— Ти залишишся тут чи повернешся до хатини в котловині Шулоху? — спитав Лето.

— Тепер це твій Усесвіт, — відповів Пол.

Ці слова, сповнені гіркотою поразки, пронизали Лето наскрізь. Пол намагався керувати останніми уривками особистого видіння, яке вибрав багатьма роками раніше в січі Табр. Заради цього він прийняв свою роль як знаряддя помсти Вигнанців, недобитків Джакуруту. Вони осквернили його, але він радше прийняв це, ніж той погляд на Всесвіт, який обрав Лето.

Смуток Лето був таким глибоким, що кілька хвилин він не міг говорити. Нарешті, опанувавши свій голос, сказав:

— Отож ти манив Алію, спокушав її та збивав з пантелику, змушуючи до бездіяння та помилкових рішень. І тепер вона знає, хто ти.

— Вона знає… Так, вона знає.

Голос Пола зробився старечим і повним прихованих протестів. Але в нього ще зоставалися запаси непокори.

— Якщо зумію, відберу в тебе це видіння.

— Тисячі мирних літ, — сказав Лето. — От що я їм дам.

— Сплячка! Стагнація!

— Звичайно. І ті форми насилля, які я дозволю. Це буде урок, якого людство ніколи не забуде.

— Чхав я на твій урок! — промовив Пол. — Думаєш, я не бачив речей, схожих на ті, які ти вибрав?

— Ти це бачив, — погодився Лето.

— Чи твоє видіння краще за моє?

— Ні дрібки не краще. Можливо, гірше, — сказав Лето.

— То що я можу зробити, аби завадити тобі? — зажадав Пол.

— Може, вбити мене?

— Я не настільки наївний. Знаю, який рух ти запустив. Знаю про пошкоджені канати й про заворушення.

— І тепер Ассан Тарік ніколи не повернеться до Шулоху. Ти мусиш повернутися зі мною або ж не повертатися зовсім, бо таке тепер моє видіння.

— Я не хочу повертатися.

«Як старечо звучить його голос», — подумав Лето, і ця думка завдала йому страшенного болю. Він сказав:

— Я маю яструбиний перстень Атрідів, схований у моїй дішдаші. Хочеш, щоб я повернув його тобі?

— Якби ж я тільки помер, — прошепотів Пол. — Я справді хотів померти, коли тієї ночі пішов у пустелю, але знав, що не можу покинути цей світ. Я мусив повернутися і…

— Повернути легенду, — докінчив Лето. — Я знаю. А шакали Джакуруту вже чекали тебе тієї ночі, як ти і знав. Вони хотіли твоїх видінь! Ти це знав.

— Я відмовив. Ніколи не дав їм жодного видіння.

— Але вони тебе осквернили. Дали тобі есенцію прянощів, почастували тебе жінками та мріями. І ти мав видіння.

— Інколи.

Як лукаво звучав його голос.

— Ти забереш свій яструбиний перстень? — спитав Лето.

Пол зненацька