Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

та змінити цього не міг. Ніхто не знав, кого я вб’ю наступним. Вони всі срались, навіть Бетод, і ніхто не боявся мене більше, ніж я сам.

Якийсь час усі сиділи мовчки, пороззявлявши роти. Зруйнована будівля тільки почала було здаватись сякою-такою втіхою після безлічі мертвих і порожнього місця на рівнині, та вже перестала нею здаватись. Порожні вікна зяяли, як рани. Порожні дверні прорізи зяяли, як могили. Мовчання все тривало й тривало, аж тут прокашлявся Лонгфут.

— Отже, ти, умовно кажучи, вважаєш, що здатен убити когось із нас — можливо, й не бажаючи цього?

— Я швидше вб’ю вас усіх, аніж когось одного.

Баяз тим часом супився.

— Вибач, але це не зовсім мене заспокоює.

— Якби ж то ти бодай згадав про це раніше! — різко промовив Лонгфут. — Такими відомостями й мають ділитися попутники! Я зовсім не думаю, що...

— Облиш його, — прогарчала Ферро.

— Але нам потрібно знати...

— Стули пельку, звіздарю тупий. Ви всі далеко не бездоганні. — Вона несхвально позирнула на Лонгфута. — Одні з вас багато патякають, а коли починаються біди, вас носить казна-де. — Насупилася на Лютара. — Другі далеко не такі корисні, як про себе думають. — Зиркнула на Баяза. — А треті приховують купу таємниць, а потім засинають, коли не треба, і кидають усіх нас напризволяще на краю світу. Ну, він убивця. Ну то й що, блять?! Коли вбивати було потрібно, вас це цілком влаштовувало.

— Я лише хотів...

— Я сказала: стули пельку.

Лонгфут трохи покліпав, а тоді виконав її наказ.

Лоґен пильно поглянув на Ферро з-за багаття. Вже від кого він геть не сподівався почути добре слово, так це від неї. З усіх них бачила це лише вона. Лише вона знала, що він насправді має на увазі. Та все ж вона за нього вступилася. Вона помітила його погляд, набурмосилась і сховалась у своєму кутку, та це нічого не міняло. Він відчув, що всміхається.

— А що тоді в тебе?

Баяз теж дивився на Ферро, торкаючись одним пальцем губи, наче в задумі.

— А що в мене?

— Ти кажеш, що не любиш таємниць. Ми всі розповіли про свої шрами. Я знудив увесь гурт своїми старими історіями, а Кривава Дев’ятка зачарував нас своїми. — Маг постукав пальцем по своєму кістлявому обличчю, вкритому різкими тінями від вогню. — Звідки шрами взялися в тебе?

Пауза.

— Б’юсь об заклад, ти завдала страждань тому, хто їх залишив. Так? — промовив Лютар зі смішком у голосі.

Лонгфут захихотів.

— О, справді! Насмілюся сказати, що його спіткав гострий кінець! Мені страшно подумати...

— Це зробила я, — сказала Ферро.

Коли вони це збагнули, увесь сміх швидко вщух, а усмішки померкли.

— Га? — перепитав Лоґен.

— У сраці нога! Біляче, ти що, глухий? Це зробила з собою я.

— Чому?

— Ха! — гаркнула вона, сердито дивлячись на нього з-за вогню. — Ти не знаєш, як воно — бути в чиїйсь власності! Коли мені було дванадцять років, мене продали чоловікові на ім’я Сусман. — Вона сплюнула на землю та прогарчала щось рідною мовою. Лоґенові здавалося, що це не комплімент. — Він володів закладом, у якому дівчат навчали, а тоді перепродавали з прибутком.

— Чого навчали? — запитав Лютар.

— А ти як думаєш, дурню? Трахатись.

— А... — писнув він, ковтнув і знову поглянув на землю.

— Я пробула там два роки. Два роки, перш ніж украла ніж. Тоді я не вміла вбивати. Тож я завдала своєму хазяїнові найбільшої шкоди, якої могла. Я порізала себе аж до кістки. Перш ніж у мене забрали клинок, я збила свою ціну вчетверо. — Вона шалено вишкірилася, дивлячись на вогонь, наче то був день її найбільшої гордості. — Вам треба було б чути, як той гад верещав!

Лоґен витріщився. Лонгфут роззявив рота. Навіть Перший з-поміж магів явно вразився.

— Ти пошрамувала себе?

— І що з того?

Знову тиша. Здійнявся вітер і закрутився всередині руїни, шиплячи в щілинах між каменями та змушуючи полум’я мерехтіти й танцювати. Після цього слів майже не було ні в кого.

Лютий

ніг плавно падав; білі сніжинки кружляли в порожньому повітрі за краєм кручі, обертаючи зелені сосни, чорні скелі та буру річку внизу на сірих привидів.

Вестові аж не вірилося, що в дитинстві він щороку з нетерпінням чекав на прихід снігу. Що він із радістю прокидався й бачив, що світ укритий білим. Що це могло ховати в собі таємницю, диво і радість. Тепер, бачачи, як сніжинки лягають на волосся Катіль, на плащ Ладіслі, на його власну брудну штанину, Вест жахався. Знову владний холод, знову волога, що натиратиме, знову виснажливі зусилля заради руху. Він потер блідими руками, пошморгав носом і похмуро глянув на небо, примушуючи себе не впадати в розпач.

— Треба брати від усього якнайбільше, — прошепотів він. Слова зарипіли в його хворому горлі та заклубочилися густим димом на холоді. — Треба.

Він згадав тепле літо в Агріонті. Духмяний цвіт дерев на площах. Птахів, які щебетали на плечах усміхнених статуй. Сонячне світло, що лилося крізь густолисті гілки в парку. Не допомогло. Він шморгнув носом, втягуючи в нього шмарклі, вкотре спробував заховати руки в рукавах форми, та їм ніколи не вистачало для цього довжини. Він узявся блідими пальцями за обтріпані поли. Чи зігріється він коли-небудь ізнову?

Він відчув на плечі руку Пайка.

— Щось коїться, — пробурмотів засуджений і показав на північан, що сиділи гуртом навпочіпки, квапливо бурмочучи щось одне одному.

Вест утомлено поглянув на них. Він якраз майже зручно влаштувався, і йому важко було зацікавитися чимось іншим, окрім власного болю. Він поволі розігнув зболілі ноги, почув, підводячись, як тріщать його холодні коліна, стріпонувся та спробував позбутися втоми в тілі. Він почовгав до північан, зігнувшись, як старий дід, і обхопивши себе руками, щоб зігрітися. Зібрання встигло розійтися, перш ніж він дійшов. Ще одне рішення ухвалено без жодної потреби в його думці.

Тридуба наблизився до нього, геть не бентежачись через снігопад.

— Шукач помітив кількох Бетодових розвідників, — пробурчав він, показуючи за дерева. — Якраз отам, на спуску, біля самісінького струмка, неподалік отого водоспаду. Пощастило йому їх злапати. Вони цілком могли злапати нас, і ми зараз,