Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

скоріш за все, вже були б мертві.

— Скільки їх?

— Він гадає, що десяток. Обійти їх могло б бути ризиковано.

Вест насупився, переминаючись із ноги на ногу в намаганні підтримати потік крові.

— Але битися з ними було б іще ризикованіше, еге ж?

— Може, й так, а може, й ні. Якщо ми зможемо заскочити їх зненацька, наші шанси непогані. Вони мають харчі, зброю, — він оглянув Веста з ніг до голови, — та одяг. Усіляке начиння, що могло би придатись нам. Ми зараз тільки-но пережили середину зими. Як ітимемо далі на північ, тепліше не ставатиме. Вирішено. Ми будемо битись. Їх десяток, сили в нас нерівні, тож нам знадобляться всі бійці. Твій друзяка Пайк, судячи з вигляду, здатен помахати сокирою, не надто бентежачись через результати. Ти краще підготуй його і все таке. — Він кивнув на Ладіслу, що зігнувся на землі. — Дівчина не має втручатись, але...

— Не принц. Це занадто небезпечно.

Тридуба примружив очі.

— Правильно, хай йому грець: це небезпечно. Саме тому ризик мають розділити всі.

Вест близько нахилився до нього й постарався переконливо заговорити потрісканими губами, грубими й товстими, як пара пересмажених ковбасок.

— Він тільки збільшить ризик для всіх. Ми обидва це знаємо.

Принц із підозрою озирнувся на них, намагаючись здогадатися, про що вони говорять.

— Від нього користі в бою буде, як від мішка на голові.

Старий північанин пирхнув.

— Тут ти, скоріш за все, маєш рацію.

Він глибоко вдихнув і насупився, без поспіху обдумуючи це.

— Гаразд. Це незвично, але гаразд. Він залишиться, він і дівчина. Решта битимуться, а значить, і ти теж.

Вест кивнув. Кожен має робити свій внесок, хоч як мало його радує ця перспектива.

— Згода. Решта битимуться.

І він пошкандибав назад, щоб розповісти іншим.

Удома, в світлих садах Аґріонта, кронпринца Ладіслу нізащо б не впізнали. Модники, придворні, блюдолизи, що зазвичай прислуховувалися до кожного його слова, швидше за все, переступили б через нього, затиснувши носи. Плащ, який дав йому Вест, розходився по швах, протерся на ліктях і вкрився грязюкою. Бездоганна біла форма принца під ним мало-помалу потемніла до кольору бруду. Із неї досі звисали кілька обривків золотого позументу, схожі на розкішний букет квітів, який зогнив до брудних стебел. Його волосся перетворилося на сплутану солому, на обличчі в нього подекуди відросла руда борідка, а волосся, що висипало в нього між бровами, вказувало, що в щасливіші дні він досить довго їх вищипував. Єдиною людиною в ще жалюгіднішому стані на сто миль навколо був, либонь, сам Вест.

— Що робити? — пробелькотів принц, коли Вест опустився поряд із ним.

— Ваша високосте, біля річки є розвідники Бетода. Ми мусимо битися.

Принц кивнув.

— Мені знадобиться зброя...

— Я змушений попросити вас залишитися.

— Полковнику Вест, мені здається, що я маю...

— Ви були б дуже корисні, ваша високосте, та це, на жаль, геть не підлягає обговоренню. Ви — спадкоємець престолу. Ми не можемо дозволити собі наражати вас на небезпеку.

Ладісла щосили постарався зобразити невдоволення, та Вест мало не відчув на смак його полегшення.

— Якщо ви впевнені, то гаразд.

— Абсолютно. — Вест поглянув на Катіль. — Ви двоє маєте залишитися тут. Ми скоро повернемось. Якщо поталанить. — На останньому реченні він мало не поморщився. Останнім часом із таланом однозначно було сутужно. — Не потрапляйте на очі й сидіть тихо.

Вона всміхнулася йому.

— Не турбуйтеся. Я подбаю про те, щоб він не нашкодив собі.

Ладісла сердито зиркнув убік, стиснувши кулаки в безсилому гніві. Здавалося, він анітрохи не навчився краще реагувати на її постійні кпини. Без сумніву, лестощі та покора впродовж усього життя кепсько готують до глуму в жахливих умовах. Вест на мить замислився, чи не припускається він помилки, залишаючи їх самих, але не можна було сказати, що в нього був якийсь вибір. Тут вони геть не заважали. Вони мають бути в безпеці. Принаймні в набагато більшій безпеці, ніж він.

Вони посідали навпочіпки. Кільце пошрамованих і замурзаних облич із суворим виразом і розпатланим волоссям. Тридуба з грубуватим лицем, зібганим глибокими зморшками. Чорний Доу з одним вухом і вовкуватою усмішкою. Тул Дуру з нахмуреними важкими бровами. Мовчун, зовні безтурботний, як камінь. Шукач із примруженими ясними очима й гострим носом, із якого парою виривалося дихання. Пайк, що сильно насупив нечисленні частини свого обгорілого лиця, здатні рухатися. Шестеро найсуворіших на вигляд людей на світі — і Вест.

Він ковтнув. Кожен має робити свій внесок.

Тридуба черкав гілкою в твердому ґрунті примітивну мапу.

— Гаразд, хлопці, вони окопалися тут, біля річки — може, десяток, а може, й більше. Ось як ми це зробимо. Мовчуне, ти зліва, Шукач праворуч, усе як завжди.

— Гаразд, отамане, — промовив Шукач. Мовчун кивнув.

— Ми з Тулом і Пайком підемо на них із цього боку плечем до плеча. Сподіваюся, ми заскочимо їх зненацька. Не підстрельте нікого з нас, гаразд, хлопці?

Шукач усміхнувся.

— Якщо ти уникатимеш стріл, із тобою все буде гаразд.

— Я це запам’ятаю. Доу, Весте, ви перейдете річку й зачекаєте там, біля водоспаду. Підійдете до них іззаду.

Гілка видряпала в землі жорстку борозну, і Вест відчув, як у нього від тривоги набухає клубок у горлі.

— Вас не мають помітити через шум води. Як побачите, що я пожбурив камінець у калюжу, йдіть. Чуєте? Як пролетить камінець. Такий сигнал.

— Гаразд, отамане, — буркнув Доу.

Вест раптом усвідомив, що Тридуба дивиться просто на нього.

— Чуєш мене, хлопче?

— Гм, так, звісно, — пробелькотів він. Язик у нього заплітався від холоду та дедалі сильнішого страху. — Коли камінець пролетить, ми підемо... отамане.

— Гаразд. А ще тримайте очі розплющеними. Поблизу можуть бути інші. Бетод має розвідників по всьому краю. Хтось іще не знає, що робити? — Всі заперечно хитнули головами. — Добре. Тоді не винуватьте мене, як уб’єтесь.

Тридуба підвівся, а за ним підвелись інші. Вони здійснили останні нечисленні приготування, розхитали клинки в піхвах, посмикали луки за тятиви, затягнули паски. Вестові особливо не було чого готувати. Просунути важкий крадений меч за потертий пояс — і все. У цьому товаристві він почувався цілковитим дурнем. Йому стало цікаво, скільки вони загалом убили людей. Він би не здивувався, якби цих людей стало на ціле містечко та ще й зосталося б на