Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

пояснив я. — Він тебе хоч не займав?

— Та ні, він до мене задки стояв, — сказав Дейв і, подумавши мить, додав: — Я не знав, що в козлів такі яйця.

Трейсі впала на пульт, і в навушниках негайно пролунав писк — операторка зв’язку випадково смикнула повзунок рівня звуку. Професор Рассел докірливо похитав головою. Ми з напарницею іржали, як ненормальні.

— У козлів такі яйця, ого-го! — старший офіцер Баррел не міг залишитись осторонь при слові «яйця». — От усі думають, що кролі трахаються, як скажені. Ба ні! Козел може вжучити до двадцяти кіз за день. Ще іудеї…

— Джоне, ти хочеш сказати, що ти козел, чи що? — насмішкувато спитав професор.

— У мене п’ятеро дітей, і могло би бути більше, якби моя Енн була поступливіша.

— Бідолашна Сара! — вичавила червона від реготу Франческа. — Навіть не знаю, чи пощастило їй, чи навпаки!

Засміялися ми всі.

Мій новий стажер усміхався, але в очах його так і читався страх і розгубленість. А що як ми тут усі збожеволіли, а двері в командний центр наглухо закриті? І вікон немає? Просити допомоги в Г’юстона?

— Насправді Маковскі дуже милий, ти сам переконаєшся! — сказала Франческа. — Він тільки з вигляду суворий, а так він дуже добрий.

— Ага, розкажи це його солдатам на КПП. Знаєш, як він їх там дрючить?!

— Джорджіо, а його дрючить Сара!

— МакКарті його взагалі не дрючить.

— Тобто вона ним керує!

Під час цього діалогу Девід крутив головою від мене до Франчески так, ніби слідкував за грою в пінґ-понґ. Дивакувато-напружена усмішка не сходила з його обличчя.

— А Маковскі — це хто? — нарешті наважився спитати трохи зляканий підліток.

— Маковскі — це Льолєк, той козел, якого ти зранку бачив. Начальник охорони!

Девід розтяг усмішку ще ширше і незворушно сказав:

— Та ні, я справжнього козла бачив. З яйцями. І рогами.

В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.

— Перепрошую, Дейве. Повтори?

— Я. Бачив. Козла. З яйцями. У мене навіть відео є.

— Льолєку, маєш секунду?

— Джорджіо, я зайнятий, але для тебе маю.

— У тебе на території все в порядку?

— Джорджіо, що сталося?

— Зайди, будь ласка, до нас.

— Ти так не можеш сказати?

— Повір мені, Льолєку, це треба бачити.

Буквально через три хвилини Маковскі був у командному центрі.

— Ну?!

— Дивись, — я тицьнув йому під носа Дейвів телефон. Маковскі, розгублено блимаючи білявими віями і роззявивши рота, ошелешено витріщився у дисплей.

— Що це?!

— Це яйця, Льолєку. Отакенні, майже до землі. Заздриш? — я реготнув.

— Джорджіо. Що це, в біса, таке?! Оце — у мене в периметрі?! — очі Маковскі сталі круглі й глибокі, як нафтові свердловини Техасу. — Хто це зняв?!

Я мовчки кивнув на свого стажера. Льолєк його трохи за барки не вхопив.

— Де?! Коли?! — загорлав Маковскі.

— Та зранку, перед сьомою годиною, я тоді якраз щойно приїхав… — злякано пробурмотів Дейв. — Ото як на стоянку заїхав…

— На території бази заборонено користуватися камерами! — прошипів Льолєк.

Дейв незворушно забрав телефон і спокійно сказав:

— Добре, більше не повториться. Я видалю відео.

— Навіть і не думай! — прохрипів сержант. — Це доказ!

— Може, він із якоїсь ферми втік? — зробив припущення я. — Тут же поблизу є ферми?

— В околиці є тільки дві ферми з тваринами, — обізвався офіцер Баррел. — Через два квартали — Вілдфарм, а через чотири — Бірчвуд. І козлів там немає.

— Є ще третя, за Вілдфарм, маленька така… — наморщила носика Трейсі.

— То моя ферма, — обізвався старший офіцер. — Я купив її два місяці тому. Я тепер фермер Баррел. Але козлів у мене нема.

Порушення тваринами меж ретельно охоронюваного об’єкта трапилося не вперше і навіть не вдруге.

Одного разу це був дикий індик. Вдруге — пес Фітцпатрік[96]. Потім до нас були залізли ще й допитливі діти. А тепер — козел.

За Фітцпатріка Маковскі отримав письмове попередження. Та й «за козла» Маковскі міг би відповісти по повній, якби цей клятий цап вийшов на злітну смугу. Але диспетчерська вежа мовчала, отже, тварина вешталася десь в інших небезпечних зонах.

Маковскі впав у паніку. Прямо з нашого командного пункту він зв’язався із центральним КПП й наказав перевірити всі камери, підняти вчорашній запис і перевірити всі об’єкти, які засік детектор руху. Це, без перебільшення, титанічна робота.

— Нікому! Нікому щоб! — наказав білий, як саван, Льолєк. І стрімголов помчав на КПП. Через десять хвилин три патрулі — дев’ять солдатів — поїхали обшукувати територію.

Ми ж узялися за свою звичну роботу.

Після третьої корекції, не знявши гарнітури, ми вийшли на кухню по каву. Там на нас чекала Сара. Завжди усміхнене личко МакКарті сьогодні було чимось стурбоване.

— Джорджіо, Франческо, ви не знаєте, що діється із Льолєком?

— У нього козел у периметрі.

— Франческо, та їх не одна сотня щодня!

— Ні, реальний цап. З яйцями, — сказав я спокійно, навіть не надіючись, що Сара з другого разу зрозуміє, в чому річ. І тому додав: — До підлоги.

Сара безпорадно закліпала.

— Маковскі всю зміну на вуха поставив. Відео переглядають, патрулі прочісують базу, мені він нічого не каже, весь блідий, як простирадло, руки трусяться…

— Я його розумію, — гмикнув я. — У його інтересах того цапа знайти без рапорту начальству і без оголошення тривоги.

— Боже, я за нього так переживаю! — прошепотіла Сара.

— За кого? — подав з-за наших спин голос Девід, що теж прийшов на кухню.

— За козла, звісно! Якщо Маковскі його знайде, він із нього стейків наробить.

— Pizdiets, — уточнила Франческа.

— Стейки з козла не дуже, — не погодився я. — Смердять. З козла суп смачний.

— Ніколи не їв козлів, — знову несподівано вклинився у розмову мій юний стажер.

— Ой, а ви хто? — Сара всміхнулася незнайомцеві.

— Я Девід, стажер. Вчитимуся, спостерігатиму, — хлопець білозубо всміхнувся їй у відповідь.

— Сара.

— Приємно познайомитись, мем…

— Давай без «мем», добре?

— Добре, мем! Пробачте, мем…

— Боже, яке миле дитя!

А на перерві ми вже з усієї сили потішалися над новачком:

— Дейве, хочеш фокус?

— Хочу.

— Назви будь-яке шестизначне число!

— 634342!

— А тепер будь-яке п’ятизначне!

— 73592!

— Франческо, відніми друге число від першого, поділи на чотири і виведи 15 % від отриманого значення!

— Двадцять одна тисяча двадцять вісім і сто двадцять п’ять тисячних!

— Це неможливо! Ти навіть не думала й не записувала!

— Перевір.

— Як… Як вона це робить?!..

— Дейве, ми відкриємо тобі страшну таємницю.

— ???

— Нашими математичними здібностями ми зобов’язані темним силам!

— Whaaaat?!

— Ми вступили в секту, служимо чорні меси й практикуємо криваві жертви! Франческо, приготуй ножа!

Думаю, свій перший день у нашій божевільні Дейв запам’ятає на все життя. І, без сумніву, цей день запам’ятає начальник охорони авіабази сержант Льолєк.

Після першої перерви ми всією командою пішли на центральний КПП. Маковскі сидів у своєму кріслі, обхопивши голову руками. Оператор систем відеоспостереження втретє переглядав відео.

— Ну що там?! — стражденно промукав нещасний сержант.

— Сер, нічого, сер! Нічна зміна доповіла, що вони доглядали на центральному КПП три автомобілі, з них один вантажний. Козла там не було. КПП «В», «С», і «К» не відкривалися. На відео все чисто, тобто через КПП вночі козел просто фізично не міг проникнути. Вчора ми здавали зміну, і тварини не було. Сьогодні я пам’ятаю всіх, хто зайшов і заїхав.

— Боже, що воно за херня?! — простогнав Маковскі.

— А патрулі? — спитав я. — Знайшли хоча б якісь сліди?

— Та нічого