Читати книгу - "Симпатик"

не їв? Він був не голодний, але охоронець все одно залив йому в горло металевою ложкою рідку рисову кашу. Графік базових потреб треба збити, тож годували його нерегулярно і непередбачувано, саме так, як казала книжка. Немов лікар, що вивчає смертельну хворобу, яка несподівано вразила його, він знав усе, що відбувалося з ним і мало відбутися, і все одно це нічого не змінювало. Він намагався сказати це охоронцеві-підлітку, але той наказав йому замовкнути, тоді штурхонув ногою в ребра і вийшов. Дріт знову дав розряд, але тепер він висів не на пальці, а на вусі. Пацієнт потрусив головою, та дріт не розкрив свої щелепи і гриз його, щоб він не спав. Його розум був сирий і потрісканий — певно, такими були пипки його матері після годування. «Моє голодне маля», — так вона його звала. «Тобі було всього лише кілька годин, ти ще оченята розплющити не міг, а вже точно знав, де знайти моє молоко. А присмоктавшись, уже і не відпускав! Ти вимагав молока щогодини». Цей перший ковток материнського молока мусив бути досконалий, але він не пам’ятав, як це смакувало. Знав лише, чим він не був на смак: страхом, гострим металічним присмаком дев’ятивольтової батарейки на язику.

З. Як почуваєшся?

Повернувся комісар, нависнув над пацієнтом у своєму білому халаті, хірургічній масці та захисних окулярах з іржотривкої сталі, у білих гумових рукавичках, з ручкою і записником.

З. Я спитав, як ти почуваєшся?

В. Я не відчуваю свого тіла.

З. Але чи відчуваєш свій розум?

В. Мій розум відчуває все.

З. Тепер згадуєш?

В. Що?

З. Ти згадуєш те, про що забув?

І тут пацієнтові здалося, що він справді пам’ятає те, що раніше забув, і якщо він зможе це вимовити, з кінчика його носа знімуть дріт, присмак батарейки в роті зникне, світло вимкнуть і він нарешті зможе заснути.

Він заплакав, сльози скрапували у бездонні води забуття, і ця солонкувата зміна в рідкій речовині його амнезії збудила обсидіанове минуле. Цей обеліск повільно вставав з океану непам’яті, воскресало те, про смерть чого він навіть не знав, відколи воно було поховане в морі.

На обеліску були викарбувані ієрогліфи — загадкові зображення трьох мишей, ряд прямокутників, хвиляста смуга, розсипані кандзі[83]… і кінопроектор, бо те, про що він забув, що він нині згадав, сталось у кімнаті, яку вони називали кінотеатром.

З. Хто називав її кінотеатром?

В. Поліцаї.

З. Чому її називали кінотеатром?

В. Коли приїжджають іноземці, в цій кімнаті кінотеатр.

З. А коли іноземці не приїжджають?

В. …

З. А коли іноземці не приїжджають?

В. Там проводять допити.

З. Як проводять допити?

В. Є стільки способів.

З. Наприклад?

Наприклад! Можна стільки всього обрати. Телефонний дзвінок, звісно ж, і політ на літаку, і водяний барабан, і той винахідливий метод, для якого потрібні голки, папір і електричний фен, і масаж, і ящірки, і точкові опіки, і вугор. Вони в книжці не записані. Навіть Клод не знав їх походження, тільки те, що це практикували задовго до того, як він став членом цієї гільдії.

(— Це триває надто довго, — сказав огрядний майор. — Годі з нього.

— Ні, — мовив Сонні. — Тепер він справді спітнів. Ми так до чогось дійдемо!)

З. Хто був у кінотеатрі?

В. Троє поліцаїв. Майор. Клод.

З. Хто ще був у кінотеатрі?

В. Я.

З. Хто ще був у кінотеатрі?

В. …

З. Хто ще…

В. Агентка комуністів.

З. Що з нею сталося?

Як він міг забути агентку з пап’є-маше доказів у роті? Його власне ім’я було в тому списку поліцаїв, який вона намагалася проковтнути, коли її впіймали. Дивлячись на неї в кінотеатрі, він був певен, що вона не знає про його справжню особистість, хоча це він передав список Манові. Але агентка, кур’єр Мана, знала, хто такий Ман. Вона лежала гола в центрі просторої кімнати, на столі, вкритому чорним гумовим простирадлом, ноги й руки прив’язані до ніжок столу. Кінотеатр освітлювали лише флуоресцентні лампи над головою, світлонепроникні штори опущені. До стін навмання притулені сірі металеві складані стільці, а в кінці кімнати — кінопроектор «Соні». На протилежній стіні кіноекран виконував роль декорації для допиту агентки, і Клод дивився на нього, сидячи біля проектора. Головним у допиті був огрядний майор, однак він передав свою роль трьом поліцаям, а сам сидів на складаному стільці, нещасний і спітнілий.

З. Де ти був?

В. З Клодом.

З. Що ти робив?

В. Я дивився.

З. Що ти бачив?

Згодом, у світлому майбутньому, комісар поставить пацієнтові плівку з записом його відповіді, хоча він і не пам’ятав, щоб там був диктофон. Часто люди, які чують свій записаний голос, думають, що це на них не схоже, і це їх бентежить. Це був не виняток. Він почув, як чужий голос каже:

— Я все бачив. Клод сказав мені, що це гидка справа, але я мушу бачити. Я спитав: «Це справді необхідно?», Клод сказав: «Говори з майором. Він головний. Я всього лише радник». Тож я пішов до майора, і він сказав: «Я нічого не можу з цим зробити. Нічого! Генерал хоче знати, звідки в неї імена, і знати негайно». Я сказав: «Але ж це неправильно. Хіба ви не бачите? Не треба цього робити». Майор сидів і мовчав, і Клод, стоячи біля прожектора, теж мовчав. «Лишіть нас ненадовго наодинці», — сказав я трьом поліцаям. Американці називали наших поліцаїв білими мишами, через їхню білу форму та капелюхи, однак ці троє не були подібні до мишей. Це були зразки типового національного чоловіцтва, стрункі й сухорляві, з темною засмагою через їзду на джипах та мотоциклах. Замість повної білої форми, вони були вбрані в польовий одяг, білі сорочки й блакитні штани, без блакитних кептарів. «Дайте мені пару годин на неї», — сказав я. Наймолодший з поліцаїв засопів: «Він просто хоче бути перший». Я відвернувся, червоний від люті та сорому, а найстарший поліцай сказав: «Американців це не турбує. І вас не повинно. Краще випийте ко`ли». В кутку стояв холодильник, повний газованих напоїв, і поліцай, який уже тримав відкорковану пляшку в руці, сунув її мені, перш ніж посадити мене на стільця біля майора. Я сів, і пальці руки, в якій я тримав крижану пляшку, почали німіти.

«Благаю, панове! — кричала агентка. — Я невинна! Присягаюся!» — «Це пояснює, чому в тебе був список з іменами