Читати книгу - "Вода, павутина"

відвернула погляд, а тоді поглянула Даміру в очі.

— Чим ти очистив своє серце? Молитвою?

— Ні. Нігтем.

Пречиста притрималася ручкою за горбок Сатурна і майже встала.

— Огидні речі говориш. Що ти зробив?

— Поглянув на своє серце, очистив його нігтем і так здобув свободу. Там більше немає нікого, немає нічого, крім крові, і я вільний.

— І мене нема?

— А тебе найменше.

Вони вмовкли.

— Ой-ой-ой! Матко Боска, шо то ся діє на тім світі? Матко Боска, поможи!

Було чути, як Циліка голосить, ходячи стежкою по подвір’ю. Голосіння було чути і з сусідніх подвір’їв. Нові хати мовчали.

Дамір застиг. Лише легенько закруглив долоню навколо Малої Пречистої. Йому здалося, що крильця стрепенулися.

Зачинивши за собою вхідні двері, Циліка відразу припинила голосити. Дамір знав узвичаєний порядок її кроків: кладе сумку на комод, скидає туфлі, взуває капці, знімає куртку, вішає, іде на кухню, забуває повісити ключі, повертається до передпокою, а тоді знову на кухню і там затримується не менше, ніж на годину.

Тому й не був готовий до цього. Циліка різко відчинила двері його кімнатки.

— Давида більше нееемааа!

Заскиглила, завила…

— Нема більше Давида, Дадик пішов до ангелів…

Мусила ще комусь сповістити цю страшну новину.

— Нема більше нашого Дадика.

Тоді, наче вгризла зойк:

— Шо то ти в руці маєш? Дай сюди то.

Дамір підсунувся до стіни. Швидко, наскільки міг, сховав руку за спину. Наскільки міг. Навіть кулак стиснув настільки, що відчув м’якість сукеночки.

Циліка правою рукою із силою схопила його за лікоть, у лівій тримала ключі.

— Дай то сюди! Шо я ти повіла! Козел старий! Дай сюди!

Дамір міг їй опиратися, але всю енергію зосередив на тому, щоб контролювати силу стискання свого кулака, аби не пошкодити Малої Пречистої. Залишений без підтримки, лікоть піддався, і Циліці вдалося витягнути Дамірову руку.

Рука тремтіла.

Циліка дивилася на пальці закругленої долоні, яка щось приховувала.

— Теля прикре, почало ми на старість літ паразитів додому носити. Паааразитів. Якихось комах. Ше порозмножуються. Пусти зараз же. Я подивлюсь. Розкрий долоню, паскуднику якийсь!

Дамір не взивався, лише краєчком ока споглядав, як крильця поволі зникають. «Сховайся, сховайся…»

— Ти мене чуєш? Зара я ти дам! Зааараа… Зааараа…

Тримаючи його правою рукою за лікоть, Циліка спершу легко вдарила Даміра ключами по долоні.

Долоня не піддавалася.

Знову вдарила, вже сильніше, жорсткіше.

Долоня не піддавалася, і Циліка озвіріла, загарчала, загавкала, вгризлася в жертву. Била його ключами по пальцях, які корчилися, і суглоби почали кровити.

Даміру на долю секунди кудись відлетіла притомність, як випрана, зціджена. Відчув, як рука наче від удару електричним струмом відскочила від ліктя до нігтів, і він заледве повернувся до реальності. Дивився на свою долоню. Вона піддалася. Розкрилася. Зрадниця-долоня. Але… Була порожньою.

І Циліка подивилася на порожню закривавлену долоню.

— Як то так, ніц нема? А я думала, же ти шось маєш. Я би поклялася на образі Матки Боскої, же шось виділа. Метелика. Я ше звар’юю від того всього. Чекай, тримай такво руку, я зара бинт принесу, важай, жеби не засмарувати кров’ю шось біля себе.

Виходячи з кімнати, зверталася до Матері Божої Бистрицької і просила її навести лад на цьому світі.

Дамір почав трястися. Дивився на порожню долоню і пальці, які несподівано перестали кровити. Біль кудись зник.

Циліка повернулася із пакетом пластирів і бинтом.

— Видиш, я не сильно тя лупнула. Навіть крові вже нема. Де ти то витер? Десь то витер, придурку дурний, знов все буде засмаровано.

Але не замахнулася, щоб його вдарити. Навіть образи вимовляла стишено.

Дамір трясся.

Циліка зітхнула і пішла до дверей.

— Більше мене нині не денервуй, сиди тихо, не виходь з покою. Потім я все поспрятаю і перестелю. Десь має бути кров.

Тоді спинилася. Повернулася до столика з тарілочкою, повною пакетиків з цукром.

— Ааа, не будеш ми більше паразитів тим цукром приманював. Я все викину.

Узяла тарілку і тепер уже зверталася до дверей:

— Десь ту кров витер, Матко Боска, об шось витер ту свою дурнувату кров.

Дамір відчув, як його слина капає на штани, і з кишені сорочки вийняв хустинки. Зосередився на витиранні рота. Коли відклав зволожнілі хустинки, поклав зм’яклу руку на стегно і помітив Малу Пречисту, яка вмощувалася на неушкодженій долоні і поправляла волосся.

— Це було майже. Май-же…

Її голос був досить радісний. Так буває після збудження.

Дамір мовчав.

— Не бійся, Даміре, нічого поганого з твоєю долонею не станеться. Може, лишиться маленький шрам на суглобі.

Пустотливо на нього поглянула.

— Маленький хрестик. Нічого більше.

Мовчав.

— Чого ти мовчиш? Ти ж знаєш, яка вона. За півгодини прийде з пирогами і буде тебе потішати. І себе заодно.

Мовчав.

— Гей, Даміре!

Нарешті заговорив.

— Не клич мене.

— Даміре!

— Не клич мене.

— Даміре! Порозмовляй зі мною. Я тобі допоможу.

— Ти мені допоможеш? Ти?

— Та я, так, я.

До цього моменту він розпізнавав зміни в її голосі. Все — злість, сум, турботу, стурбованість, кокетство, але зараз не розпізнав розгубленості. Вона дійсно розгубилася:

— Ну так, я тобі допоможу.

— Справді? Як ти допомогла мені, щоб розійшовся натовп дітей, які на мене пісяли, коли я впав після того, як мене, як пса, ганяли вулицею? Як ти допомогла мені, щоб мене Катарина полюбила? Як ти допомогла Давидові видужати? Як ти допомогла, щоб Циліка не била мене ключами по долоні, якою я боронив тебе, щоб вона тебе не вбила? Тебе боронив.

— Даміре, ми про це вже розмовляли. Багато чого не в моїх силах. Крім того, тобі теж треба чимось жертвувати.

— Від кого ти навчилася тих байок про жертвування?

— Я навчилася? Я?

Не помітила, що почала сваритися. Він мовчав. Було чути, як він дихає. Мала Пречиста поборола свою розгубленість, але зажурилася. Змінила сварливий тон.

— Знаю, ти багато очікував від мене, але не в моїх силах було врятувати Давида.

— А якщо було не в твоїх силах, для чого ти взагалі приходила?

— Прийшла тобі допомогти.

— Ти прийшла допомогти? Як, чим?

— Хотіла, щоб ти був свідком. Щоб зрозумів.

— Прошу?

— Хотіла, щоб ти добре навчився грати в гру Ґо. Якби ти зіграв зі мною партію Ґо до кінця, зрозумів би, що завжди боронять центральний камінь. Він мусить лишатися недоторканним. Його захищають і обороняють.

— Я тебе досі не розумію.

— Розумієш.

— Та ну? І що ти ще хотіла?

— Хотіла, щоб ти замість Давида був свідком. Якщо вже не був очевидцем.

— Я свідок?

— Так, ти. Навіть казку тобі розказала, щоб спонукала тебе трохи краще поглянути