Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

чоловіком… Ви ж із Донецької області, переселенці?

– Так, переселенці. Я сюди сама з дітьми приїхала, чоловік вдома залишився, квартиру стереже, на шахті працює. Так що, вибачте, – і закрила двері.

– Зі зброєю він там бігає по блокпостах! – кип’ятився, вийшовши на вулицю, Стас. – А родину сюди відправив, укропам у тил. Знаю я цю публіку! Сидять тут, жеруть, соціалку отримують, а нас ненавидять!

– Не треба, Стасику. Може, і справді людина на шахті горбатиться, а ти їх так… проклинаєш. Їм теж жити за щось потрібно!

– Мамо, я не розумію, вони, що в Україні мало грошей заробляли? Їм погано жилося? Заради чого треба було все це затівати, б…, по референдумах бігати? Щоб люди гинули? Чого їм не вистачало?

Наступні п’ять або шість візитів виявилися такими ж безрезультатними. У всіх переселенців знаходилися причини уникнути прямої відповіді. Лише один прямо сказав, що не хоче зв’язуватися – дуже небезпечно.

Нарешті їм пощастило. Павло, переселенець зі Сніжного, погодився хоч би вислухати, в чому суть справи. Проте, дізнавшись, що потрібно терміново їхати на окуповану територію, став упиратися руками і ногами:

– Я не можу! Не можна мені туди! Мене батько з матір’ю прокляли на все життя, укропом називають за те, що я – за єдину Україну. Розумієте? Вони особисто готові мене в комендатуру здати, на дітей – онуків своїх, не зважать. Ви просто не розумієте, що там у головах у людей відбувається, яка каша: вони кретиноскопу надивляться, Кисельовим подихають – і весь світ ненавидять. Якщо мене там спіймають, мені ж кінець!

– У тебе яка машина? – не відступав Стас.

– «Копійка». Зовсім убив, поки сюди доїхав. Гума лиса. І підвіска вся сиплеться, куди там на ній їхати.

– Я тобі машину зроблю. Слухай, поїхали, нову гуму купимо, а потім відразу на естео, у мене там товариш працює.

– Нову гуму? – здивувався Павло.

– Ну так, гуму поміняємо і ходову до завтрашнього ранку точно зробимо. Вночі хлопці попрацюють.

– А запчастини?

– Запчастини зараз на базарі купимо, це не проблема знайти.

– Та не поїду я нікуди! Не хочу повертатися, хоча все життя там прожив, я…

– Десять тисяч, – сказала Олена Миколаївна. – Заради мене, заради матері, Христом Богом прошу, поверни мені сина!

– І гроші на бензин дамо, само собою, – додав Стас. – Із запасом. До українських блокпостів удвох доїдемо, а далі сам що-небудь придумаєш.

Наступним ранком вони прикручували дротом до металевого багажника на даху відремонтованої «копійки» труну. У труні лежав костюм, в якому Андрій одружувався чотири роки тому, біла сорочка, шкарпетки і весільні ж черевики. На питання, навіщо це все потрібно брати з собою, Павло пояснив свій план: на блокпостах він казатиме сепарам, що у нього в Сніжному загинув родич, і він їде забирати тіло. Щоб його нормально впустили і випустили, потрібно, щоб небіжчик лежав у цивільному – тоді буде менше запитань і набагато дешевше обійдеться при перетині кордонів, чим везти військового. На допомогу в Сніжному він знайшов собі Петруху – однокласника, з яким разом малолітками бомбили продуктові кіоски і магазини, а останнім часом працювали на копанках. Їх так і називали в свій час за нерозлучність, що тих святих: Петро-і-Павло. Петруха давно спився і важко працювати ніде не хотів, але старому другу за невелику винагороду готовий був допомогти не лише викопати тіло, але і перерити половину кладовища. Правда, Павло втаїв, що це тіло українського солдата, але великої біди в тому не бачив – чи не все одно, кого викопувати, однаково небіжчик.

– Як могилу шукатимеш? – поцікавився Стас.

– Знайду спочатку ту жінку, яка дзвонила командирові. Дізнаюся, де поховала.

– Як ти її знайдеш?

– Та якось знайду. Не вона, так хтось інший скаже. Скрізь же люди живуть, навіть там.

Білий «жигуль» із труною на даху не міг не привертати уваги на дорозі. Але ця увага одночасно служила і перепусткою через українські блокпости, допомагало і військове посвідчення Стаса. Дізнавшись про мету візиту і поглянувши документи, солдати, як правило, пропускали їх без зайвих розмов, чому Павло дуже радів. Зате Стас засмутився: він не думав, що в зону бойових дій можна потрапити так легко, і не міг зрозуміти, чому на блокпостах так неуважно оглядають машини.

– Так ми ж туди їдемо, – пояснював Павло. – Що ми можемо туди провезти, чого там немає? Ось якби ми звідти їхали, тоді інша справа.

Станіславу все одно така постановка питання не подобалася. Як людина військова, він звикся нести службу інакше, і до всіх заходів, навіть формальних, завжди підходив ретельно, життя його навчило, що в подібних ситуаціях дрібниць немає.

Доїхавши до останнього українського блокпоста, вони попрощалися.

– Я тебе в Старобельську чекатиму. У мене там друг живе, заночую у нього. А ти, як виберешся, одразу дзвони.

– Добре, – сказав Павло. – А як доїдеш туди?

– Невже на блокпості майора в попутку не підсадять? Якщо б все в світі так просто вирішувалося…

Далі Павлові належало їхати самому, і він відверто боявся перетинати цей, нехай умовний, але кордон між двома світами. З одного боку, його тягло туди, в рідні місця, з іншого – щеміло під серцем від того, що там відбувається. Втім, він придумав план, якого мав намір дотримуватися. Павло погодився на цю авантюру не лише заради грошей, ні, хоча грошей його родина – дружина і двоє діточок п’яти і трьох років – украй потребувала. Після початку військових дій копанка, на якій він працював, закрилася, а більше жодної нормально оплачуваної роботи для нього в Сніжному зроду не водилося. Коли почали воювати серйозно, «денеерівці» оголосили мобілізацію: спочатку звали добровольців, потім обіцяли гроші, а потім стали ходити по хатах, вести бесіди і забирати на риття окопів. Подовбавши трохи за їжу і воду тверду землю, Павло зрозумів, що цим справа не обмежиться і скоро його загребуть воювати. Тим часом, батьки щосили докоряли, що він досі не в «ополченні» й тримає родину на голодному пайку, не стоїть на блокпостах, не тягне нічого в дім із «віджатого» в переселенців, що виїхали до України. Батьки дружини нічого не казали – мовчали, зітхали, інколи брали до себе діточок і трохи допомагали продуктами з садової ділянки. Місяць тому підвернувся, нарешті, зручний випадок. Заробивши трохи грошей – покликали нарубати вугілля на старе місце – він швидко зібрав родину, завантажив усе, що влізло, в автомобіль, і рушив до Росії, звідки транзитом повернувся до України. Заздалегідь домовившись, вони оселилися в живописному районному центрі, невеликому зеленому містечку на березі невеликої річки на