Читати книгу - "Обитель героїв"

винятково пощастило! Приват-демонолог Кручек — один з найкращих теоретиків. Сфера його інтересів набагато ширша, ніж можна собі уявити… Тоді, можливо, ви знайомі з роботами Кручека, що розглядають механіку перетворення мага в блокатора Дозору? «Квашені чари»? «Феномен антимани»? «Блокація як прикладна семантика»?!

— Мені дуже соромно, ваше чорнокнижництво. Я читала архівні витяги, та й то у вкрай обмеженому обсязі.

— Вам нема чого соромитися, це зовсім не ваш профіль. Я маю на увазі мантичну кваліфікацію, бо на місці співробітників Тихого Трибуналу приділяв би значно більше часу вивченню механізму блокації! Час, витрачений на суху теорію, цілком скуповується на практиці. Ну й союзників, нехай навіть діючих без огляду на закон і корону, варто знати ліпше…

— Союзників? Ви маєте на увазі Дозор Сімох?

— Вас це дивує? Тихий Трибунал розслідує злочини, пов’язані з обтяжуючим застосуванням магії. Дозор Сімох по мірі сил карає зловживання Високою Наукою. З погляду Чуриха, який громили як перші, так і другі, різниця між вашою службою та орденом-невидимкою доволі умовна. Чи будете ви після цього стверджувати…

Гросмейстер лукаво підморгнув вігілі і змінив тему:

— Головне інше: відповідно до класичного теормагу, опуститися нижче нульового рівня мановмісту для людини неможливо. Але, виходячи з гіпотез Матіаса Кручека — цілком можливо. Принципово нова якість, що досягається при переході на від’ємні рівні. Мана мінус першого ступеня, у мінус десятого… Антимана. Отож, нещасний чур, чиєї шерстіи торкнувся подих псевдо-стряпчого, облисів. Замість того, щоб стати пухнастим відповідно до рівня мани Фернана Терца, він постраждав від стригучого лишаю — вздовж хребта, на боках…

— Бідолашний! — щиро поспівчувала Анрі.

Згадався «Лобний Сонник»: «Якщо вам приснилося, що інша людина або доброзичливий нелюд укрився лишаями, то вам докучатимуть проханнями про матеріальну допомогу. Якщо ж лишай передався хворому з вашої провини, цілковитої або часткової, ваші таємниці стануть відкриті для цікавих». Хотілося б знати: той факт, що профос Дозору опинився в Чуриху за явного сприяння, можна зарахувати, як часткову провину?

Щоправда, це не сон, хоча схоже на кошмар…

Ефраїм Клофелінг раптом зупинився, щільніше загорнувся в бурку й подивився кудись за спину вігіли, у ніч і темряву. Обличчя старого виражало зосередженість і, як не дивно, дитяче задоволення, з яким хлопчисько-бешкетник жартує з однолітка та регоче з недотепи, що втрапив у халепу.

— Пане Терц! — голосно й чітко сказав гросмейстер. — Ви не хочете приєднатися до нашої прогулянки?

* * *

— Имм-ми-и… мии-и… м-м!

З боку будиночка, розташованого по сусідству, долинали дивні звуки — наче хтось намагався говорити із кляпом у роті. Врешті-решт виходило жалібне мукання корови, негодованої й недоєної.

Сповнений співчуття, Конрад пішов глянути, в чому справа.

Криків і лайки за вечір він устиг наслухатися вдосталь. Сестра-Могильниця виявилася досвідченим медикусом: красуня вправно зупиняла кровотечі, зашивала рани кривою голкою лиховісного вигляду, вправляла вивихи й мастила садна пекучим зіллям. От тільки про те, щоб зняти пацієнтові біль, вона не думала. Видно, звикла працювати з мерцями, яких хоч ріж, хоч їж — однаково нічого не відчувають. Добросердий гросмейстер зрештою не витримав цієї вакханалії та залучив до справи близнюків-здорованів як анестетів-знеболювачів. Лише тоді крики й прокльони стихли.

Але щоб хворий мукав?

— Ум-м-ммих!.. хми-и…

Перед ґанком будиночка на дощатому столі — на таких обряджають небіжчиків — лежав блудний онук графа ле Бреттен, Джеймс Рівердейл. Його обережно притримували за руки-ноги двоє широкоплечих, пикатих дрейгурів. Брати милосердя однаково посміхалися й не давали хворому сіпатися. А над Рівердейлом-молодшим, умостившись на високому сосновому пеньку, чаклував пульпідор Рене Кугут. Темрява не була для горбаня перешкодою: на лобі в нього яскраво сяяло знайоме Конрадові «третє око». Ретрактор, перетворившись на надзвичайно складний інструмент із безліччю щипчиків, лопаточок, пінцетів і зовсім незрозумілих відростків, зеленаво світився на кшталт болотяного вогника.

Сімейна реліквія Кугутів повзала по обличчі пораненого з металевим хрускотом.

«Треба ж, — з повагою подумав барон. — Ледь самого залатали, взявся інших лікувати!»

Права нога Рене біліла свіжим лубком. Поруч стояв притулений до столу костур. Навколо костура бундючно походжали два трупіали. Цих птахів, інакше званих коров’ячими яструбками, тут водилося без ліку. Оперення трупіалів, блакитнувате на грудях і з зеленим відливом на спинках, у ділянці голови та шиї було вугільно-чорним, що викликало в барона неприємні асоціації. Колись він хотів тримати вдома такого птаха, в клітці, та навчити вітатися: «Добр-рого р-ранку, добр-родію!» Але знайомий птахолов відрадив: трупіали виявилися страшенно незалежними, не піддавались дресируванню. Навіть яйця вони підкидали в гнізда іншим птахам.

«Якщо самка покине зграю, — розповідав птахолов, — жоден ніжний друг не супроводить її, не тужить за нею, жоден задушевний чи люблячий голос не привітає її повернення…» З’ясувалося, що відсутність ніжності та взаємної прихильності в трупіалів доходить до найвищого ступеня — цілковита незалежність виражалася правилом: «Всяк робить, що йому завгодно».

Після цього обер-квізитор перейнявся до коров’ячих яструбків щирою неприязню.

— Киш! — крикнув він на птахів, проганяючи геть.

На щастя, це не завадило лікареві працювати з пацієнтом.

— Щелепу вправили, перелом за три дні зростеться… — бурмотів Рене, намагаючись відволікти й підбадьорити квестора. Однак той відволікатися не бажав: по-вовчому блискав очима, мотав головою, змушуючи ретрактор хрустіти вдвічі голосніше, і мукав з погрозою, немов бугай, що побачив суперника.

Барон згадав, як Рене лікував його флюс, і перейнявся душевним розумінням.

— Ось із зубками гірше, зубки нам вибили добрі люди… Вдало приклалися, нічого не скажеш… Ас’сарадх бонтхур адверсус мандибула!..

— Ммих-х… ннах-х…

— Фрагіум целер д’харна! Нічого, виростимо, моххар аліцуї дентес рекреато… Будуть як нові… Ар’х’ям вітус глоріано н’остр!

— Мммм…

— Зачекайте пару хвилин, я закінчую!

Останні слова адресувалися баронові.

— Ад’самор гінгіва! Н’юмба кавум ос!

— Иммм!!!

Квестор глухо завив, очі його мало не вилізли з орбіт.

— Ваша світлосте, не відмовте в люб’язності! — Рене обтрусив руки, немов юний лобуряка, який хвилину тому здумав порпатися в мурашнику. — Розтопчіть цю гидоту, бо я зі своєю ногою…

На мить баронові привиділося: під столом ворушиться мерзенна тінь, схожа на клубок п’явок-привидів. Конрад поквапився розтоптати гидоту, як просили. Старався він від душі й припинив забивати підборами в землю, лише коли під ногами утворилася ямка завглибшки пальців зо три.

— Дякую вам. Зараз зафіксуємо щелепу — і бай-бай… Агов, приятелю, потримай йому голову, — скомандував Кугут найближчому дрейгуру.

Коли процедуру (на язик так і просилася: «екзекуцію») було закінчено, і дрейгури віднесли квестора, який кволо опирався, горбань із зусиллям підвівся, спершись на костур.

— Мені сказали, ви вирішили оселитися в одному будинку зі мною?

— Цілком правильно.

— Чому, ваша світлосте? Випадкова примха? Велика любов до скромного пульпідора?

— Нехай буде велика любов, добродію.