Читати книгу - "Соловей"

чому річ.

— Я маю для тебе сюрприз, — мовив він, ведучи її на заднє подвір`я.

Небо над ними було яскраво-лазурове. Під тисом розкинулась тоненька смужка прохолодної тіні. Під навісом кілька курчат борсалися в багнюці.

Між гілкою тису й залізним вішаком для капелюхів, який Антуан, вочевидь, знайшов у сараї, було натягнуте старе простирадло. Він підвів В’янн до стільця на кам’яній терасі. За роки його відсутності мох та бур’ян укрили цю частину подвір’я, тож її стілець хитався на нерівній поверхні. Вона обережно присіла. Чоловік осяяв її своєю усмішкою.

— Ми з дітьми цілий день над цим працювали. Це для тебе.

Ми з дітьми.

Антуан сів перед простирадлом і театрально підняв руку.

— Леді та джентльмени, а також діти, кістляві кролі й курчата, що тхнуть лайном…

Даніель захихотів за простирадлом, а Софі шикнула на нього.

— У найкращих паризьких традиціях я представляю вам дует «Le Jardin». Головну партію виконує мадемуазель Моріак. — Він ефектно смикнув простирадло, за яким було сховано нерівну дерев’яну платформу. На ній стояли Софі і Даніель. На обох були покривала, що правили за плащі, та корони з якогось блискучого металу, до яких вони приклеїли гарненькі камінці і шматочки кольорового скла.

— Привіт, мамо! — помахав Даніель.

— Тс-с-с, — перебила його Софі. — Усе пам’ятаєш?

Даніель серйозно кивнув.

Вони взялися за руки та обережно повернулися до В’янн, похитуючись на дерев’яному настилі.

Антуан підніс до рота сріблясту губну гармоніку й видав сумну ноту. Вона надовго зависла в повітрі. А тоді він заграв.

Софі заспівала високим чистим голосом.

— Брате Якове, брате Якове…

Вона присіла, Даніель підстрибнув і затягнув:

— Чи ти спиш? Чи ти спиш?

В’янн засміялася і затулила рота рукою.

Діти співали далі. В’янн бачила, якою щасливою була Софі: вона знову грала цю маленьку виставу для своїх батьків — колись таку звичну для них усіх річ. А яким зосередженим був на своїй ролі Даніель!

Це було надзвичайно просто й водночас чарівно. Як уривок із колишнього життя.

Радість струменіла всередині В’янн.

«Усе буде добре», — подумала вона, дивлячись на Антуана. Вона сиділа в тіні дерева, яке посадив її прапрадід, а повітря наповнювали голоси їхніх дітей. «Усе буде добре», — думала вона, наче намагаючись переконати свою другу половину.

Коли пісня скінчилася, В’янн несамовито зааплодувала. Діти ефектно вклонилися. Даніель, заплутавшись у простирадлі, упав на траву і зі сміхом підвівся. В’янн засипала дітей поцілунками та компліментами.

— Яка чудова ідея, — сказала вона Софі. Її очі були повні любові та гордості.

— Я був дуже зосередженим, мамо, — гордо заявив Даніель.

В’янн не могла їх відпустити. Майбутнє, яке вона уявила, гріло її душу.

— Це ми з татом усе придумали, — сказала Софі. — Як раніше, мамо.

— Я теж допомагав, — мовив Даніель, надимаючи маленькі груди.

Вона засміялася.

— Ви неймовірно співали і…

— В’янн, — покликав її Антуан.

Вона не могла відвести очей від усмішки Даніеля.

— Ти довго вчив слова?

— Мамо, — сказала Софі тихо. — Хтось прийшов.

В’янн озирнулась.

Антуан стояв біля задніх дверей із двома чоловіками. Обидва були вбрані в зношені чорні костюми та чорні берети. Один із них тримав затертий портфель.

— Софі, наглянь хвилинку за братом, — сказав Антуан дітям. — Нам треба поговорити з цими мсьє, — він поклав руку В’янн на поперек і допоміг їй підвестися. Вони мовчки зайшли в будинок.

Коли двері зачинилася, чоловіки звернулися до В’янн.

— Я Натаніель Лернер, — сказав старший. У нього було сиве волосся і шкіра чайного кольору. Старечі пігментні плями вкривали його щоки.

— А я рабин Горовіц, — назвався другий чоловік.

— Чим ми можемо вам допомогти? — спитала В’янн.

— Ми прийшли по Арі де Шамплейна, — тихо сказав рабин. — У нього є родичі в Америці — у Бостоні, — і вони зв’язалися з нами.

В’янн упала б, якби Антуан її не втримав.

— Ми розуміємо, що ви самотужки врятували дев’ятнадцять дітей з єврейських родин. І це при тому, що у вас мешкали німецькі офіцери. Це вражає, мадам.

— Це героїзм, — додав рабин.

Антуан поклав руку В’янн на плече.

— Рейчел була моєю найкращою подругою, — мовила вона. — Я намагалася допомогти їй втекти до вільної зони, щоб уникнути депортації, але…

— Її доньку вбили, — сказав Лернер.

— Звідки ви знаєте?

— Це наша робота. Збирати історії та об’єднувати родини, — відповів він. — Ми поговорили з кількома жінками, які були з Рейчел в Аушвіці. На жаль, вона не витримала там і місяця. Її чоловіка, Марка, вбили в шталагу 13А. Йому пощастило менше, ніж вашому чоловіку.

В’янн не відповіла. Вона розуміла, що чоловіки дають їй час оговтатись.

— Даніель — Арі народився за тиждень до того, як Марк вирушив на війну. Він не пам’ятає своїх батьків. Найбезпечніше було змусити його повірити, що він мій син.

— Але він не ваш син, мадам, — Лернер говорив м’яко, але його слова були наче удари батога.

— Я пообіцяла Рейчел урятувати його, — сказала вона.

— І ви це зробили. Але настав час повернути Арі його рідним.

— Він цього не зрозуміє, — відповіла вона.

— Може й ні, — мовив Лернер. — Та все ж.

В’янн шукала Антуанової підтримки.

— Ми любимо його. Він член нашої родини. Він має лишитися з нам. Ти ж хочеш, щоб він лишився, Антуане?

Її чоловік похмуро кивнув.

Вона повернулася до чоловіків.

— Ми могли б усиновити його, виростити як свого. Але у єврейських традиціях. Ми скажемо йому, хто він, і водитимемо в синагогу…

— Мадам, — зітхнув Лернер.

Рабин підійшов до В’янн і взяв її за руки.

— Ми знаємо, що ви любите його, і він любить вас. Ми знаємо, що Арі надто юний, щоб усе це зрозуміти. Що він плакатиме й сумуватиме за вами — можливо роками.

— Але ви все одно хочете його забрати.

— Ви думаєте про розбите серце одного хлопчика. Я ж думаю про горе мого народу. Розумієте? — його обличчя зблідло. — Ця війна вбила мільйони євреїв, мадам. Мільйони. Ціле покоління загинуло. Тим із нас, хто вижив, потрібно згуртуватися, аби відродитись. Здається, що коли один маленький хлопчик не пам’ятатиме, хто він, це не так страшно, але для нас він — майбутнє. Ми не можемо дозволити вам виховувати його в чужій вам релігії. Арі мусить бути зі своїм народом. Його мати хотіла б цього.

В’янн подумала про людей, яких бачила в готелі «Лютеція». Про тих скелетів із наляканими очима, про всипану фотографіями стіну.

Мільйони загинули.

Ціле покоління.

Як вона могла відмовити рабину? Завадити Арі