Читати книгу - "Сон кельта"

Що сталося з цим товаришем по боротьбі, яким він так захоплювався і якого так любив? Звідки таке охолодження стосунків? Які плітки або інтриги примусили його відчути до нього неприязнь? Незабаром по тому Герберт Ворд розповів йому в Парижі, що Морел, довідавшись про те, як рішуче критикував Роджер Англію та імперію за її ставлення до Ірландії, уникав побачитися з ним, щоб не говорити йому про своє несприйняття таких політичних поглядів.

— Мені здається, хоч ти, можливо, цього й не усвідомлюєш, що ти перетворився на екстреміста, — сказав йому Герберт напівжартома-напівсерйозно.

У Дубліні Роджер винайняв собі невеличкий старий будиночок за адресою Ловер Беґот-стрит, 55. Він мав садочок із геранню та гортензіями, які він щоранку підрізав і поливав. То був тихий і спокійний квартал крамарів, ремісників та дешевих майстерень, де в неділю родини йшли на месу, святково виряджені дами й чоловіки в чорних костюмах, кашкетах на голові й начищених до блиску черевиках. У затягнутому павутиною пабі на розі вулиці, який обслуговувала маркітантка карликового зросту, Роджер пив пиво разом із зеленярем, кравцем та шевцем, які працювали поблизу, сперечався з ними про сучасне політичне становище й співав старовинні пісні. Слава, яку він здобув в Англії за свою боротьбу проти злочинів у Конго й Амазонії, докотилася й до Ірландії, й, попри його бажання жити життям скромним і анонімним, після свого приїзду в Дублін він відразу побачив себе оточеним дуже різними людьми — політиками, інтелектуалами, журналістами, завсідниками різних клубів та культурних центрів; одні хотіли поговорити з ним, інші просили написати статтю або взяти участь у зборах або зустрічах соціального характеру. Він навіть мусив позувати для відомої художниці Сари Персер. На портреті, який вона намалювала і на якому він себе не впізнав, Роджер здавався молодшим, із виразом упевненості й тріумфу на обличчі.

Він знову повернувся до вивчення ірландської старовини. Стара вчителька, місіс Темпл, із ціпком, в окулярах і в капелюшку з вуаллю, приходила тричі на тиждень давати йому уроки ґельської мови і залишала йому письмові завдання, які потім виправляла червоним олівцем і ставила оцінки, як правило, низькі. Чому йому було так важко вивчити мову кельтів, із якими він хотів себе ототожнити? Мови давалися йому легко, він вивчив французьку, португальську, щонайменше три африканські й був спроможний порозумітися іспанською й італійською. Чому ж та мова, яку він вважав своєю рідною, здавалася йому такою недоступною? Щоразу, коли з великими зусиллями він щось запам’ятовував, через кілька днів, а іноді й через кілька годин він його забував. Тому, нікому про це не кажучи, а ще меншою мірою в політичних дискусіях, де, з принципових міркувань, стверджував протилежне, він почав запитувати себе, чи є реальною, чи не є химерою мрія таких людей, як професор Еойн Мак-Нейл і поет та педагог Патрик Пірс, що можна воскресити мову, яку колонізатор переслідує і перетворив її на підпільну, на меншовартісну, й знову зробити її материнською мовою всіх ірландців. Чи можливо, щоб у майбутній Ірландії англійська мова відступила й завдяки коледжам, газетам, проповідям священиків і промовам політиків на зміну їй прийшла мова кельтів? Перед публікою Роджер казав, що так, не тільки можливо, а й необхідно, щоб Ірландія відновила свою автентичну персональність. Це буде процес тривалий, завдовжки в кілька поколінь, але неминучий. Бо тільки тоді, коли ґельська мова знову стане мовою національною, Ірландія здобуде волю. А проте в самотині свого кабінету на Ловер Беґот-стрит, коли він брався виконувати вправи з композиції ґельською мовою, які задавала йому місіс Темпл, він казав собі, що це марні зусилля. Реальність надто просунулася в одному напрямку, щоб можна було повернути її назад. Англійська мова стала манерою спілкуватися, розмовляти, почувати для величезної більшості ірландців, і закликати їх відмовитися від цього є політичним капризом, який може лише призвести до вавилонського стовпотворіння й у культурному плані перетворити його улюблену Ірландію на археологічну дивовижу, яка втратить спроможність спілкуватися з рештою світу. То чи є в цьому сенс?

У травні й червні 1913 року його спокійне, наповнене навчанням життя несподівано урвалося, коли після розмови з журналістом газети «Аєриш Індепендент», який розповів йому про вбогість і примітивний стан рибалок Коннемари, підкорившись раптовому імпульсу, він вирішив поїхати в ту місцевість на заході провінції Ґелвей, де, як він чув, зберігалася недоторканою традиційна Ірландія, чиї жителі досі розмовляли стародавньою ірландською мовою. Але замість історичної реліквії у місцевості під назвою Коннемара Роджер зіткнувся з дивовижним контрастом між скульптурною красою гір, підметених хмарами крутосхилів, первісних боліт, на берегах яких блукали поні, що походили з цього краю, і людьми, які жили в жахливій убогості, не маючи ані шкіл, ані медичної допомоги, в цілковитій безпорадності. На додачу до всього він виявив там окремі випадки захворювання на тиф. Епідемія цієї хвороби могла поширитися й призвести до катастрофи. Чоловік дії, який жив у Роджері Кейсментові, іноді приспаний, але ніколи не мертвий, негайно взявся до роботи. Він написав статтю, яку відіслав до газети «Аєриш Індепендент», під назвою «Ірландське Путумайо», і створив Фонд допомоги, якого став першим донором і передплатником. Водночас він звернувся до англіканської, пресвітеріанської та католицької церков і різних благодійних організацій і закликав лікарів та санітарок поїхати в села місцевості Коннемара й надати добровільну допомогу вельми скромній офіційній санітарній діяльності. Кампанія мала успіх. Надійшло багато пожертвувань з Ірландії та з Англії. Роджер здійснив три подорожі в той регіон, привозячи ліки, одяг та харчі для постраждалих родин. Крім того, він заснував комітет для побудови в Коннемарі аптечних та амбулаторних пунктів і початкових шкіл. В інтересах цієї кампанії він за ті два місяці відбув кілька стомливих зустрічей зі священиками, політиками, представниками влади, інтелектуалами й журналістами. Він був здивований, із якою повагою всі ставилися до нього, навіть ті, хто не поділяв його націоналістичні погляди.

У липні він повернувся до Лондона, щоб дати оглянути себе лікарям, які мали повідомити Форін-Офіс, чи слушні його аргументи щодо слабкого здоров’я, якими він обґрунтовував свою відставку з дипломатичної служби. Хоч попри інтенсивну діяльність, яку він провів із метою боротьби з епідемією в Коннемарі, він почував себе не дуже зле, то подумав, що той огляд буде простою формальністю. Проте звіт лікарів був набагато серйознішим, аніж він припускав: артрит у колоні спинного мозку, ішіас у колінних суглобах загострилися. Він міг полегшити свій стан тривалим лікуванням і дуже поміркованим життям, але його хвороби були невиліковними. Не можна було виключити, що коли вони й далі