Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

та пов’язку на стегнах. Я ніяк не міг присилувати його, щоб він тратив гроші. Він не хотів іншої нагороди, крім любові. І, далебі, мав її досить. Діти мої як не молились на нього; а моя дружина напевне б розбестила його, коли б тільки Отоо можна було розбестити.

А діти! Воістину, це ж він показав їм дорогу в широкий світ. Він учив їх ступати перші кроки, він упадав коло них, як вони нездужали, одного по одному, ще малюків, брав їх у лагуну і вчив плавати. А то ще розповідав їм, як живе всяка риба, як її ловити, — розповідав куди більше, ніж я знаю. Та й про ліс те саме. Мій Том семи років знав уже такі лісові тайнощі, які мені й не снилися. Шестилітня Мері вилазила собі без жодного страху на стрімку скелю, як не кожен би навіть дорослий і дужий чоловік виліз, а Френк у шість років умів діставати монети зо дна морського, де було сажнів три завглибшки.

— Мій народ на Бора-Бора не любить поган. Вони там усі християни. А я от не люблю християн Бора-Бора, — сказав він якось, коли я вмовляв його взяти скільки треба з тих грошей, що ми вкупі надбали, і одвідати котроюсь нашою шхуною рідний свій острів.

Я кажу «нашою шхуною», хоча юридично в той час вони всі належали мені. Я довго підбивав його вступити зі мною до компанії,— аж він сказав нарешті:

— Ми товариші відтоді, як загинула «Маленька Жанна». Ну, а як твоєму серцю так уже того хочеться, що ж… Зробімо все по закону. Справді-бо, праці тепер з мене ніякої, а витрати я роблю величезні: їм скільки хочу, п’ю, курю… Скільки ж то грошей іде на це все! Далі. Я дурно граю на твоєму більярді. Це теж гроші. Тільки багата людина може дозволити собі розкіш ловити рибу вудкою на рифі. Страшно здумати, скільки тратиться на волосінь та гачки! Так, треба щоб ми стали законними компаньйонами. Мені потрібні гроші. Я братиму їх у конторі в старшого клерка.

Отже, папери підписано й завірено… Але минув рік, — і я почав докоряти своєму побратимові.

— Чарлі! — сказав я. — Ти лукавий блудник, жалюгідний скупіяка, ти просто нікчемний краб. За цей рік тобі належить отримати кілька тисяч. Старший клерк дав мені цього от папірця, і в ньому стоїть, що ти за рік узяв тільки вісімдесят сім доларів і двадцять центів.

— А хіба там ще щось припадає? — запитав він стурбовано.

— Кажу ж, кілька тисяч.

Обличчя йому засвітилося, ніби з великої якоїсь радості.

— Це добре! — мовив він. — Гляди, щоб старший клерк записував усе, як слід, до останнього цента. Як мені буде треба грошей, я їх візьму. — Він помовчав і додав суворо: — А коли буде яка недостача, — що ж, докладе зі своєї кишені.

Пізніше довідався я, що ще перед тим Керазес склав заповіт Отоо і що тим заповітом, який зберігався у сейфі в американського консула, Отоо відписав мені, як спадкоємцеві, усе своє майно.

А потім прийшов кінець — як усім речам і вчинкам людським приходить кінець. Це сталося на Соломонових островах — там, де за буйної нашої молодості ми стільки вдвох працювали. І ось ми знову туди приїхали, — найбільше, щоб одпочити; опріч того треба було навідатись до своїх ділянок на острові Флоріді, та й хотілось роздивитись, як там із добуванням перлів у протоці Мболі. Ми кинули кітву біля острова Саво, мавши надію вторгувати щось цікаве.

У морі біля Саво аж кишіло акул. Тамтешні тубільці мають за звичай кидати мерців у воду, принаджуючи цим, звичайно, звідусіль акул. І от, видно, доля вже була така, що маленький, перевантажений місцевий човник, яким я плив, перекинувся. Нас було в човні — власне, трималося за човна — четверо тубільців та я п’ятий. Шхуна була ярдів за сто від нас. Я гукнув, щоб нам дали човна, аж раптом один із дикунів перелякано заверещав. Він міцно держався за корму і декілька разів укупі з нею щезав уже під воду. Потім пустився і зник зовсім. Акула вхопила його.

Решта тубільців опитувалися сісти на перекинутого човна. Я кричав, лаявся, ударив кулаком ближчого з них, — але дарма. Вони з жаху стратили розум і лізли на човна, ні на що не зважаючи, хоч човен навряд чи міг утримати хоч одного. Він став сторч, потім перекинувся, і тубільці знов опинились у воді.

Тоді я поплив до шхуни, надіючись, що човен, посланий звідти, врятує мене. Один із тубільців — за мною; мовчки пливли ми поруч, часом занурюючи обличчя в воду, щоб побачити, де акули. Коло човна знову почулись крики, — отже, загинув ще один. Придивляючись пильно в воду, я помітив величезну акулу, що тінню промайнула, як є, піді мною. Була вона завдовжки футів шість. Я добре все роздивився: тубільця, що плив коло мене, вона схопила за поперек і подалася з ним геть. Голова його, плечі та руки піднімалися над водою, і з горла вихоплювався жахливий крик. Так протягла його акула кількасот футів, а потім разом із ним зникла під водою.

Я плив далі, втішаючи себе думкою, що це остання голодна акула. Але незабаром з’явилась іще одна. Чи це була та, перша, чи вона встигла попоїсти деінде, — не знаю. В кожному разі, вона не дуже поспішала. Я вже не міг пливти так хутко, як передніш, бо весь час мусив слідкувати, коли вона почне атаку. Мені, як вона кинулась на мене, пощастило вдарити її обома руками в пащеку; від поштовху я сам насилу втримався на поверхні, але акулу таки відігнав. Потім вона стала знову наближатися до мене, звужуючи круги. В той самий спосіб я й удруге від неї врятувався. Третя атака на зле вийшла і для мене, і для неї. Акула збочила саме, коли я мав ударити її. Шкура її, шорстка, мов папір до шліхтування, обдерла мені руку від ліктя до плеча: на мені як на те була сорочка без рукавів.

Борня та знесилила мене, і я втратив надію врятуватися. До шхуни було ще двісті футів. Я занурив голову в воду, вдивляючись, що наміряється робити акула. Раптом чиєсь темне тіло стало, як тінь, межи мною та хижаком… То був Отоо.

— Пливи до шхуни, пане, — мовив він весело, ніби все те було йому завиграшки. — Я знаю акул. Акула мені брат.

Я послухав його й поволі поплив уперед. Отоо плив поруч, межи