Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

то жарко, а причаєна тиша в обложеному городі непокоїла й дратувала Козака більше за будь-який гуркіт, бо в ній жило й напруження війни, і сподівання неспокійної ночі — проти Зеленої неділі, коли вся нечиста сила виступає проти православних християн.

У вечірній тиші бряжчали навмисне для того нещільно поприбивані срібні підківки на чоботях Лукії, і той дзенькіт Мамаєві був найсолодшим бринінням, тим паче, що п голосу він зараз боявся й почути, бо знав, же неминуче вона його картатиме найдошкульнішими словами.

Вже й соловейки всі, скільки їх було в калинових заростях, входили в найкрутіші коліна своїх псалмів кохання.

Вже й зорі блимали в холодній високості.

А Козак Мамай ось так ні пари з уст і не пускав.

Серця йому набрякало від тих же почуттів, які лящати й заливатися принукували соловейків, але Козакові мову уймало не тільки зворушення зустрічі, не тільки стримуване бажання схопити в обійми сердиту, добру й милу дівку, що вже й зістарілась, його дожидаючи, схопити в оберемок і затягти світ за очі, — не тільки любов, але і… страх перед коханою, звичайний людський нездоланний страх, якого Мамай не зазнавав доти — ніде й ніколи, ні перед чим, ні перед ким, бо ж він був із тих лицарів-характерників, що їх звуть: Йому-сам-чорт-не-брат, — хоч воно, може, бозна-як і смішно, коли вовк та починає боятися кози, але ж межи людьми в стосунках любовних — таке буває частенько, коли вовки бояться кіз, бо, можливо, саме цей всезахватний чоловічий страх перед коханою козою і прип'яв так дуже Мамая до запаски оцієї анахтемської злюки.

— Ну? — по довгім мовчанні спитала гончарівна.

Язик у Мамая став наче повстяний, і зняти річ про все, про що мусив побалакати з Лукією, він снаги не мав, а тільки сопів та прокашлювався, добираючи першого слова й гамуючи охоту вирвати руку з її пальців, щоб торкнутись гарячого тіла, всього її тіла, якого жадав протягом двох десятків літ їхнього прегіркого кохання.

— Давно прибув? — притлумлюючи справедливий гнів, поцікавилась Лукія.

— Сьогодні прибув, — буркнув Мамай.

— Коли саме? — невблаганно допоминалась кохана дівчина.

— На світанку.

— Та-а-ак… — протягла, аж мовби проспівала ця мила відьмочка, аж Песик Ложка від якогось моторошного почуття стиха заскавулів, а обом закоханим знов позаціплювало, і далі пішли вони ще повільніше, бо близенько була й господа гончаря Саливона, хоч розлучатись їм ось так, і слова путнього не мовивши, звісна річ, не хотілося, та й чуйна клечальна ніч вступала в свої чортячі права, і очі мерехтіли в обох, як мерехтять вони тільки в цю неспокійну ніч українського літа, і кров кипіла та бурхала, мовби в передчутті чогось страшного, всього, що може статися з коханцями в русальну ніч.

Непевні вогники блукали над землею, якісь химерні тіні пролітали надто близько, чиїсь легкі зітхання вчувались закоханим у коротких мовчанках поміж зальотами соловейків, які мали сміливість славити своє кохання на всенький світ.

Потроху озивалися й дівчата, і голоси їх, то там, то там, здавались приглушеними й таємничими в незбагненних шерехах ночі, не менше чарівничої за шалену ніч проти Йвана Купала.

Потроху над городом злітала й клечальна пісня, ще невиразне й ледве чутне дівоче співання Зелених свят:

Прилетіла зозуленька

3 темного лісочку;

Сіла, пала, закувала

В зеленім садочку…

Зненацька знову блиснули по той бік озера кілька пострілів, немовби однокрилівці, ступивши нині на той берег Красавиці, злякались і ночі цієї, задумливої, і свого неправого діла, і навіть тихої української пісні, та й гатять з рушниць у небеса, не боячись влучити господа-бога.

Ніби у відповідь на нічні постріли, над озером знялася ще одна русальна пісня, якої годиться співати цієї короткої, але многодумної ночі:

Рано, рано зійду я на гору

Да вдарю в долоні,

Щоб долоні щеміли,

Щоб персні дзвеніли.

У мене долоні отецькії,

У мене персні молодецькії…

Зійду я на гору,

Аж красочки грають.

Не грайте, красочки,

Не граите, дзвеніте,

Мені в батька не жити

Та и віночків не вити…

Коли б Лукія давно не розучилась плакати, вона, цю пісню слухаючи, зронила б сльозу.

Дівчина прислухалась до лиховісних шерехів русальної ночі і торопіла б, якби не Мамай, хоч, правда, тої ночі саме з ним ходити було небезпечно: вся нечиста сила, що казиться під Зелені свята, чорти й чортиці, відьми й русалки, вони охоче накоїли б своєму одвічному ворогові, Козакові Мамаєві, всяких капостей, та навіть і чорти, споглядавши сумне побачення закоханих, не зважувались їм заважати та й соромливо одвернулися в ту хистку хвилину, коли Лукія та Козак Мамай незчулися й самі, як опинилися в обіймах, завмерли, забувши все на світі: війни, злигодні, вічну самотність, запорозьку обітницю, котра забороняла навіть торкання до коханої істоти, а не те, щоб там що…

12

Скільки вони ось так проіснували — невідомо: хвилину, годину, рік чи століття, та й іще простояли б, може, хтозна й скільки, коли б не гавкнув на них Песик Ложка.

Гавкнув гемонський Песик так сердито й докірливо, як на це був здатен лише він. Аж виразні очі його засвітились таким зневажливим «ай-яй-яй», що коханці миттю відскочили одне від одного на пристойні три п'яді і, вже не зважуючись навіть за руки побратися, пройшли ще кілька кроків та й спинились коло воріт садиби Саливона.

Квітучі кущі калини сховали їх од випадкового ока, і стояли вони досить близенько, але з такою цнотливістю, не зважуючись навіть доторкнутись одне до одного, аж навіть прежорстокий нелюд Песик Ложка — соромливо одвернувся від них, хоч і вважав нагляд за моральною чистотою душі Козака за свій обов'язок, — соромливо одвернувся, з усім собачим терпінням дожидаючи, коли скінчиться оце взаємне терзання хороших і чистих людей, бо Ложка був старим, а тому переконаним парубком і ставився зневажливо до будь-якого за; лицяння.

А чарівниченька-ніч летіла, мов на крилах, і ставала ще таємничіша, і пісні русальні бриніли в ній, і поодинокі постріли скажених однокрилівців блискали в пітьмі по той бік Красавиці, і тьмяні вогники мерехтіли в кущах калини, очі сов, котів чи вовків, і зітхало щось, і вило щось, і співало нічне птаство, що над ним і досі горували многі солов'ї, але нічого того ні Мамай, пі Лукія не чули, нічого й не бачили, крім сяйва, найзвабливішого й найпрекраснішого з усіх сяєв багатої природи, сяйва закоханих очей.

Отак вони й стояли — за крок одне від одного.

Мовчали.

Зітхали.

Слухали, як серце б'ється, — та не в