Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

коханого серце, а тільки своє.

Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо або зітхав, або казав:

— От гаспидська люлька, знов погасла…

Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він либонь і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина, — підслухали б ви, читачу, що він тоді сердитій та милій Лукії казав:

— Ех, коли б…

— Дав би нам бог! — зітхала й стара дівиця.

— То було б у нас дітей із десяточок…

— Нічого в бога більше й не благала б!

— Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так… — але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.

— Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… — I раптом дівчина замовкла, аж розсердилась — і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його самого люди здебільшого боялись, — а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові — когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього — на якихось двісті чи триста літ.

— От не люблю ж тюхтіїв! — сердито сказала гончарівна. — Чого розкис? Лихо ти моє чубатеє… чого?

— Я тобі хотів би й неба прихилити! А війна ж за війною! А смерть так і ходить круг наших людей! I не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь — як мара, а мені — як зоря!

— Ах ти ж, собацюго старий! — ніжно сказала Лукія. Потім попросила: — Поцілуй мене, соколе!

— Не цілував і не буду! — буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: — А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»

— Не скажу! — підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:

— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?

— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка!

— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.

— Ось він! — скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.

Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.

Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:

— Ой я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Всі бажання, всі надії

Я б віддав тобі, Лукіє,

Та служити лиш отчизні

У часи суворі й грізні

Вірно мушу я…

Доленько моя!

Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою тихою піснею:

— Мій козаче, мій Мамаю,

Я про тебе пам'ятаю, —

Карі очі, біле чоло

Не забуду я ніколи,

Не забуду я…

Доленько моя!

Як у дзвоні й громі битви

Ти шептатимеш молитви, —

Про одне лиш я благаю:

Спом'яни мене, Мамаю,

Бо ж твоя лиш я…

Доленько моя!

Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:

— Їжа в мене — борщ та каша,

Знаю тільки «отченаша»,

Та й про тебе вставлю слово

У святу та божу мову,

Зіронько моя,

Доленько моя!

А там вони заспівали й удвох:

— Сине море, чисте поле

Не розлучать нас ніколи,

Серед муки, серед бою

Завше серцем із тобою

Буду жити я…

Доленько моя!

Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.

Та й гукнув:

— Агов, Мамаю!

— Га?

— Заходь до хати. Щось я тобі покажу.

13

У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як ї в будь-якій старій гончарні.

Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.

На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі, і все те в буянні полум'я сяяло, як тільки й може сяяти сира глина проти полум'я печі.

Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.

— Сідай-но, Козаче, — запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев'яними держаками, та й повернувся до роботи.

Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев'яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.

Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п'ятку, а потім, замислившись,