Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

подарунком, призначеним для мого чоловіка, з яким я щойно побралася. Волосся хвилями спадало на мої плечі й спину несамовитим буянням рудувато-золотистих кучерів.

— Блакитний фон підкреслює очі Діани. А лінія рота — вона така правдоподібна, як у житті! — зазначив Метью, приємно приголомшений подарунком.

— Мені виготували на замовлення рамочку, — сказала Мері, вказавши жестом на Джоан, — щоб вставляти в неї ці портрети тоді, коли їх не носитимуть. — Та рамка мала вигляд плиткої коробочки з двома нішами, вистеленими чорним оксамитом. Дві мініатюри прекрасно поміщалися всередину, створюючи ефект парного портрету.

— Мері та Генрі вчинили дуже доречно й далекоглядно, зробивши нам ці подарунки, — зауважив згодом Метью, коли ми повернулися до «Оленя й Корони». Він оповив мене руками ззаду, зімкнувши кисті на моєму животі. — Я навіть не мав часу замовити твій портрет. І ніколи не думав, що твоє перше зображення вийде з-під пера Ніколаса Гільярда.

— Портрети просто чудові, — сказала я, накриваючи його руки своїми долонями.

— Але?.. — продовжив за мене Метью і відступив, схиливши набік голову.

— Мініатюри Ніколаса Гільярда мають великий попит, Метью. І коли зникнемо ми, ці наші портрети не зникнуть. До того ж, вони такі витончені, такі елегантні, що в мене не підніметься рука знищити їх перед нашим поверненням. — Час був схожий на мій рюш: починався він, як гладенька міцно зіткана матерія. А потім її зігнули, порізали і здвоїли. — Ми з тобою продовжуємо торкатися минулого так, що неодмінно залишимо розмиті сліди на нашому сьогоденні.

— А, може, нам так належить чинити, Діано, — припустив Метью. — Може, саме від цього й залежить майбутнє.

— Не розумію, як це може бути.

— Не зараз. Але, можливо, одного дня ми озирнемося і побачимо, що саме ці мініатюри зіграли важливу роль. — Він посміхнувся.

— Якщо важливу роль, на твою думку, здатні зіграти мініатюри, то можна тільки уявити собі, що станеться, коли ми з тобою знайдемо Ешмол-782! — сказала я, піднявши очі на Метью. Недавнє ознайомлення з яскраво ілюстрованими алхімічними книгами Мері та наші спільні експерименти живо нагадали мені про загадковий фоліант та наші безуспішні пошуки цієї праці. — Джорджу не вдалося знайти його в Оксфорді, але він має бути десь в Англії, це однозначно. Ешмол придбав цей манускрипт у когось. Замість шукати сам манускрипт, краще пошукаймо особу, яка його продала йому.

— Зараз книги розходяться туди й сюди, вони жваво продаються й перепродуються. Тому Ешмол-782 може бути де завгодно.

— Значить, він теж може бути десь неподалік або прямо тут, — наполягала я.

— Можливо, ти й маєш рацію, — погодився зі мною Метью. Але з виразу його обличчя я побачила, що розум у нього був зайнятий більш нагальними проблемами, аніж наш невловимий фоліант. — Я пошлю Джорджа, щоб він попитав про Ешмол-782 серед книготорговців.

Однак всі думки про манускрипт вивітрилися наступного ж ранку, коли прийшла звістка від тітки нашої Енні, заможної повитухи. Вона повернулася до Лондона.

— Ця відьма не прийде до будинку сумнозвісного вера та шпигуна, — передав мені Метью, прочитавши листа. — Її чоловік заперечує проти нашого плану, бо боїться, що це може зруйнувати їй репутацію. Тому ми маємо самі сходити до неї додому. Вона мешкає в будинку біля церкви Святого Якова на Гарлікгайт. — Коли я ніяк не відреагувала на це повідомлення, Метью скривився і продовжив: — Це з протилежного боку міста, а звідти до лігва Ендрю Габбарда запросто доплюнути можна.

— Ти — вампір, — нагадала я йому. — А вона — відьма. Ми не повинні спілкуватися. Тому її чоловік має цілковиту рацію, виявляючи обережність.

Однак Метью все одно наполіг на тому, щоб супроводжувати нас з Енні через усе місто. Район довкола церкви Святого Якова був заможніший за Блекфраєрс: просторі чисті вулиці, великі будинки, людні крамниці та прибраний двір церкви. Енні повела нас до провулку напроти церкви. Він був темний та похмурий, зате бездоганно чистий.

— Сюди, пане Ройдон, — сказала дівчинка і показала Метью на вивіску з зображеним на ній вітряком, а потім прожогом чкурнула разом із П’єром попередити господарів про наш прихід.

— Тобі не треба тут залишатися, — сказала я Метью. Цей візит і так став для мене випробуванням нервів на міцність, і мені тільки й бракувало, що його постійного висіння над душею та бурчання.

— Я нікуди не піду, — похмуро відповів Метью.

На порозі нас зустріла круглолиця жінка з кирпатим носом, м’якою лінією підборіддя, карими очима та густим каштановим волоссям. Її обличчя було миролюбне й щире, хоча очі іскрилися роздратуванням. Побачивши її, П’єр зупинився, мов укопаний. До будинку впустили одну лише Енні, і тепер вона стояла на порозі, явно засмучена таким поворотом подій.

Я також заклякла, від здивування аж рота роззявивши. Річ у тому, що тітка Енні була неймовірно схожа на Софі Норман — молоду жінку-демона, з якою ми попрощалися в будинку Бішопів у Медісоні.

— О Господи, — пробурмотів Метью, здивовано зиркнувши на мене.

— Знайомтеся, це — моя тітка Сюзанна Норман, — прошепотіла Енні. Наша реакція явно її спантеличила. — Вона каже, що…

— Сюзанна Норман? — спитала я, не в змозі відірвати погляду від її обличчя. Її ім’я та вражаюча схожість із Софі не могла бути просто випадковістю.

— Моя племінниця сказала правильно. Ви явно почуваєтеся не в своїй тарілці, пані Ройдон, — відповіла пані Норман. — А ти, вере, тут небажаний гість.

— Радий з вами познайомитися, пані Норман, — сказав Метью, нібито не чуючи, і вклонився.

— А ти що, не отримав мого листа? Мій чоловік не хоче з тобою знатися. — Із дверей вискочили двоє хлопців. — Джефрі! Джоне!

— Це він? — спитав старший хлопець. Він із цікавістю поглянув на Метью, а потім перевів свою увагу на мене. Хлопець явно мав внутрішню силу. Хоча він іще не досяг юнацького віку, його здібності вже відчувалися в потріскуванні невпорядкованої й недисциплінованої магічної енергії, що його оточувала.

— Скористайся талантом, який дав тобі Господь, Джефрі, і не став непотрібних запитань. — Відьма кинула на мене оцінюючий погляд. — Ви справили на отця Габбарда велике враження і змусили його замислитися. Що ж, проходьте. — Коли ми було рушили, Сюзанна підняла руку. — А тобі, вере, не можна. Моє діло