Читати книгу - "Інферно"

class="p1">— Не вдалося знайти її?

Начальник похитав головою.

— Якщо ви не проти, то, гадаю, ВООЗ за потреби може санкціонувати застосування сили для її затримання й перевезення сюди.

Ленґдон скочив на ноги.

— Чому?! Сієнна Брукс не має до цього жодного стосунку!

Начальник пронизав Ленґдона своїми темними очима.

— Професоре, доведеться мені дещо розповісти вам про пані Брукс.

Розділ 79

Проштовхнувшись крізь натовп туристів на мосту Ріалто, Сієнна Брукс знову кинулася бігти на захід набережною Фондамента ді Кастелло, яка тягнулася вздовж каналу.

«Вони схопили Роберта».

Жінка й досі бачила, як він дивився на неї безпорадними очима, коли вояки тягнули його назад до склепу. Вона майже не сумнівалася, що ті люди в той чи інший спосіб примусять його розповісти про всі його здогадки.

«Ми — не в тій країні».

Але найтрагічнішою обставиною було її переконання в тому, що його поневолювачі не забаряться розкрити Роберту всю правду про ситуацію, у якій він опинився.

«Вибач, Роберте. Вибач за все. Зрозумій, будь ласка, що я не мала іншого вибору».

Дивно, але Сієнна вже встигла скучити за ним. І тепер посеред маси народу у Венеції жінка відчула, як до неї повертається вже звична самотність.

Це відчуття не було для Сієнни новим.

Бо Сієнна Брукс почувалася самотньою ще з дитинства.

Іще з дитинства проявивши неабиякий інтелект, Сієнна всю свою юність почувалася, наче чужинка у чужій країні... наче інопланетянин, що потрапив на планету, заселену чужими й непривітними істотами. Вона намагалася завести друзів, але її однолітки заповзято займалися всілякими банальними та фривольними дурощами, які не становили для неї ані найменшого інтересу. Вона намагалася поважати старших, але вони здебільшого виявлялися не ким іншим, як підстаркуватими дітьми, котрим бракувало хоча б елементарного розуміння світу, у якому вони жили, а найтривожнішим було те, що ці дорослі не мали ані найменшого бажання пізнати цей світ чи жити його турботами.

Я почувалася так, немов скрізь була чужою.

І тому Сієнна Брукс навчилася бути примарою. Невидимкою. Вона навчилася бути хамелеоном, акторкою, що грає чергову роль для публіки. Вона анітрохи не сумнівалася, що її дитяча пристрасть була породжена бажанням стати кимось іншим, і це бажання залишилося з нею на все життя.

«Стати кимось нормальним». Виступ у шекспірівській п’єсі «Сон літньої ночі» дав Сієнні відчуття власної потрібності й приналежності до справи, і дорослі актори підтримували її, але без поблажливості. Однак радість Сієнни виявилася нетривалою й випарувалася тієї самої миті, коли після закінчення прем’єрної вистави її оточили журналісти з виряченими від здивування й захвату очима, а її нікому не цікаві колеги тишком-нишком вибиралися з театру через чорний хід.

«Тепер і вони мене ненавидітимуть».

У сім років Сієнна начиталася достатньо, щоб поставити собі діагноз — глибока депресія. Коли вона заявила про це батькам, ті отетеріли, утім, неординарність доньки завжди викликала в них отетеріння. І вони послали її до психіатра. Лікар поставив їй багацько запитань, які Сієнна ще раніше ставила собі сама, а потім прописав комбінацію з амітриптиліну та хлордіазепоксиду.

Розлючена Сієнна підскочила з лікаревої канапки.

Амітриптилін?! — виклично скрикнула вона. — Я хочу бути щасливою, я не хочу бути зомбі!

Психіатр — треба віддати йому належне — перед лицем такого бурхливого вияву почуттів зберіг гідний подиву спокій і поставив Сієнні ще одне запитання:

— Сієнно, якщо ти не хочеш вживати препарати, то ми можемо спробувати більш цілісний підхід. — Лікар помовчав, а потім продовжив: — Схоже, ти потрапила до замкненого кола: увесь час тільки й думаєш, що про себе та про те, що нікому в цьому світі не потрібна.

— Це правда, — погодилася Сієнна. — Я намагаюся зупинитися, але не можу!

Лікар приязно й спокійно всміхнувся.

— Звісно, ти не можеш зупинитися. Людський мозок фізично не може працювати надаремно і ні про що не думати. Твоя душа прагне емоцій, і вона шукатиме паливо для цих емоцій — добре чи погане. Твоя проблема в тім, що ти живиш душу не тим паливом, що треба.

Сієнна ще ніколи не чула, щоб хтось говорив про мозок та емоції такими механічними термінами, і це її відразу ж заінтригувало.

— А яким це чином я живлю свою душу не тим паливом, яке їй потрібно?

— Тобі слід змінити ментальний фокус, — відповів лікар. — Наразі ти думаєш головним чином про себе. Ти мучишся запитаннями «Чому я всюди чужа?» і «Що зі мною не так?».

— І то правда, — погодилася Сієнна. — Але я намагаюся розв’язати цю проблему. Я намагаюся стати потрібного й своєю, не чужою. А якщо я не думатиму про цю проблему, то не зможу її вирішити.

Лікар тихо розсміявся.

— Мені здається, що думання про цю проблему... і є твоєю проблемою. — І він запропонував Сієнні змістити свою зосередженість із себе та власних проблем на довколишній світ та проблеми довколишнього світу.

«Отоді все й змінилося».

Вона спрямовувала свою енергію не на жалість до самої себе, а на жалість до інших людей, започаткувавши філантропічну ініціативу — розливала ківшиком суп у притулках для бездомних і читала сліпим книжки. Неймовірно, але, здавалося, жоден із тих, кому допомагала Сієнна, так і не помітив її інакшості. Вони були лише вдячні, що про них хтось потурбувався.

Із кожним тижнем Сієнна працювала дедалі завзятіше і недосипала, бо усвідомлювала, що її допомоги потребують дуже багато людей.

— Сієнно, вгамуйся! — закликали її знайомі та рідні. — Ти не зможеш врятувати весь світ!

«Як це жахливо, коли таке кажуть!»

Завдяки своїй громадській роботі Сієнна встановила контакти з місцевою гуманітарною групою. І коли вони запропонували їй поїхати на місяць на Філіппіни, вона з радістю вхопилася за цю можливість.

Сієнна гадала, що вони збираються годувати злиденних рибалок чи бідних фермерів у країні, яка була, згідно з тим, що дівчина прочитала в різних джерелах, казковою країною первозданної краси з багатими на життя прибережними водами та сліпучо красивими долинами. Тому коли їхня група оселилася в місті Маніла, Сієнна вжахнулася. Ніколи раніше не доводилося їй бачити таких страхітливих і широкомасштабних злиднів.

«Тут одна людина неспроможна зробити нічого».

На кожну людину, яку годувала Сієнна, припадала ще сотня голодних, вони дивилися на неї безпорадними очима, у яких застиг відчай. У Манілі були безперервні транспортні затори, місто потопало в нечистотах, процвітала жахлива проституція, до якої залучалися головним чином діти: їх продавали сутенерам батьки, знаходячи