Читати книгу - "Інферно"

єдину втіху в тому, що так їхня дитина принаймні не помре з голоду.

І посеред цього хаотичного розгулу дитячої проституції, жебраків, злодюжок та ще гірших покидьків Сієнна раптом відчула себе паралізованою й безпорадною. Скрізь довкола себе вона бачила людство, охоплене первісним інстинктом виживання. «А коли люди впадають у відчай... то перетворюються на тварин».

І хвиля давньої депресії знову поглинула Сієнну. Вона раптом побачила людство таким, яким воно є, — біологічним видом, доведеним до краю.

«Я помилялася, — подумала вона. — Я справді не зможу врятувати світ».

Охоплена несподіваним нападом паніки, Сієнна чкурнула вулицями міста, проштовхуючись крізь маси людей, збиваючи їх із ніг й очманіло біжучи далі в пошуках простору.

«Ця маса людської плоті душить мене!»

Коли Сієнна бігла, то знову відчула на собі здивовані погляди. Вона знову стала чужою. Сієнна була високою, білошкірою, а на її голові майорів білявий «кінський хвіст». Чоловіки витріщалися на неї так, наче вона була гола.

Коли її ноги насамкінець підкосилися, Сієнна й гадки не мала, куди забігла. Витерши з очей сльози й бруд, вона побачила, що стоїть у якихось нетрях — містечку, де хижки були зліплені зі шматків гофрованого металу та картону, що трималися на підпорках. Повсюди висів сморід людських екскрементів та чулося скигління дітей.

«Мабуть, я проскочила крізь браму пекла».

— Туриста! — пирхнув позаду низький чоловічий голос. — Магкано? Скільки?

Сієнна різко обернулася й побачила, що до неї наближаються троє молодиків, ковтаючи від нетерплячки слину, наче вовки. Вона вмить усвідомила, що потрапила в небезпечну ситуацію, і спробувала була позадкувати, але вони оточили її, як зграя хижаків оточує здобич.

Сієнна покликала на допомогу, але на її крики ніхто не звернув ані найменшої уваги. За п’ятнадцять футів від себе Сієнна побачила бабцю, яка сиділа на автомобільній покришці й виколупувала іржавим ножем гниль зі старої цибулини.

Коли молодики схопили її й потягли до якоїсь халупи, Сієнна не мала ілюзій стосовно того, що трапиться невдовзі, і страх цілком поглинув її. Вона відбивалася як могла й чим могла, але молодики були дужі й швидко притисли її до старого заяложеного матрацу.

Вони розірвали їй сорочку і вчепилися в її ніжну білу шкіру. Коли дівчина закричала, нападники запхали їй у рота її ж сорочку так глибоко, що вона мало не задихнулася. А потім перекинули її на живіт, і вона вперлася обличчям у смердюче ліжко.

Сієнні Брукс завжди було шкода тих невігласів, які наважувалися вірити в Бога на тлі всесвітніх злиднів та страждання, однак тепер вона молилася сама... молилася всім серцем.

«Господи, благаю тебе, визволи мене від диявола».

Молячись, Сієнна чула, як глузливо гигочуть чоловіки, здираючи з неї джинси, поки вона відчайдушно хвицала ногами. Один із нападників заліз їй на спину, такий спітнілий та важкий, що аж краплини його поту капали їй на шию.

«Я ж іще незаймана, — подумала Сієнна. — Так он як мені судилося це пережити».

Раптом чоловік зістрибнув із її спини і глузливий регіт змінився на вигуки, сповнені страху й люті. Теплий піт, який капав Сієнні на спину та шию, раптом хлинув потоком і розбризкався по матрацу червоними плямами.

Коли Сієнна перекотилася на спину подивитися, що сталося, вона побачила стару жінку з наполовину обчищеною цибулиною в одній руці та іржавим ножем у другій. Та стояла над нападником, а з його спини струменіла кров.

Стара вирячилася на решту, погрозливо змахнула в повітрі ножем — і всі троє чкурнули навтьоки.

Не кажучи ні слова, стара допомогла Сієнні зібрати одяг.

— Саламат, — прошепотіла Сієнна крізь сльози. — Дякую.

Стара постукала пальцем по вуху — мовляв, не чую, глуха.

Сієнна склала хаткою долоні, заплющила очі й вклонилася на знак вдячності й поваги. А коли вона розплющила очі, то старої вже не було.

Сієнна покинула Філіппіни відразу ж, навіть не попрощавшись із рештою членів гуманітарної групи. І нікому й ніколи не розповідала, що з нею трапилося. Сієнна сподівалася, що коли не думатиме про цей інцидент, то він швидко зблякне в її пам’яті й забудеться, але від цього, здавалося, стало ще гірше. Кілька місяців по тому її так само мучили кошмари й дівчина більше ніде не почувалася в безпеці. Сієнна зайнялася бойовими мистецтвами але, попри те, що вона швидко засвоїла смертоносні навички дим-мак, їй однаково було лячно, куди б не пішла. Дівчина всюди відчувала небезпеку.

Стара депресія повернулася й посилилася вдесятеро; насамкінець дійшло до того, що Сієнна втратила сон. До того ж щоразу, коли розчісувалася, вона помічала, що від голови відстають великі пасма волосся, і з кожним днем дедалі більше. Через кілька тижнів Сієнна з жахом помітила, що наполовину облисіла і в неї з’явилися симптоми хвороби, яку вона діагностувала сама: телогенова алопеція — облисіння, спричинене стресом, від якого не було жодних ліків, окрім усунення самого стресу. Щоразу, коли жінка дивилася в дзеркало, вона бачила, як лисіє, і серце її несамовито калатало.

«Я схожа на стару бабу!»

Насамкінець у неї не лишилося вибору, окрім поголити голову. Принаймні тоді вона не матиме вигляду старої. А матиме вигляд хворої. Та, не бажаючи мати вигляд хворої на рак, Сієнна придбала перуку з хвостом позаду, таким чином повернувши собі попередній вигляд.

Однак у душі Сієнна дуже змінилася.

«Я — зіпсутий товар».

Відчайдушно намагаючись зажити новим життям, Сієнна подалася до Америки й вступила до медінституту. Вона завжди мала схильність до медицини, тому сподівалася, що коли стане лікарем, то почуватиметься потрібного людям... робитиме хоч щось, аби зменшити кількість страждань у цьому непростому й тривожному світі.

Попри напружену програму, вчитися в інституті їй було легко, і поки її одногрупники гризли граніт науки, Сієнна підробляла акторкою, щоб роздобути трохи додаткових грошей. Звісно, то була халтура, а не Шекспір, але її лінгвістичні навички та здатність запам’ятовувати великі обсяги тексту забезпечували те, що Сієнна почувалася на підробітках не як на робочому місці, а як у благословенному прихистку, де можна забути, хто вона... і стати кимось іншим.

«Хоч будь-ким».

Відтоді, як Сієнна навчилася говорити, вона завжди намагалася втекти від своєї особистості. У дитинстві уникала свого першого імені, Фелісіті, воліючи натомість користуватися другим — Сієнна. «Фелісіті» означало «щастя», а Сієнна достеменно знала, що вона яка завгодно, але не щаслива.

«Змісти фокус своїх проблем, — нагадала вона собі. — І сфокусуйся на проблемах світу».

Напад паніки, що стався на вулицях Маніли, породив у неї глибоке занепокоєння