Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

знаю, в здатні на страшні діла, одначе… — Він випростався і згорнув руки на грудях. — Одначе, пане, я анітрохи не боюся вмерти. Ви можете сікти мене, морити голодом, огнем палити — це тільки наблизить жадану смерть.

— Але перед тим я тебе в баранячий ріг скручу! — гукнув розлючений Легрі.

— Не скрутите, пане, — сказав Том. — Я матиму допомогу.

— Який же це біс тобі допоможе? — глумливо запитав Легрі.

— Всемогутній Господь! — відповів Том.

— Ах ти ж кляте поріддя! — гримнув Легрі й ударом кулака збив його з ніг.

В ту ж мить Легрі відчув дотик холоднуватої м’якої руки. Він обернувся й побачив Кассі. Але той холодний м’який дотик нагадав йому нічні кошмари, перед очима враз, наче осяяні ясним спалахом, постали моторошні привиддя, і його знов охопив жах.

— Невже ти вчиниш таку дурницю? — мовила Кассі по-французькому. — Дай йому спокій. Полиш його на мене, і він швидко вернеться в поле. А що, хіба не по-моєму вийшло?

Кажуть, навіть крокодил та носоріг, хоч який міцний у них панцир, і то мають вразливі місця. І в запеклих, бездушних лиходіїв є своє вразливе місце — марновірний страх.

— Легрі відвернувся. Він подумав, що встигне ще поставити на своєму.

— Ну гаразд, хай буде так, — буркнув він до Кассі. — А ти мені гляди! — погрозив Томові. — Поки що я тебе не займатиму, бо врожай не жде і мені потрібен кожний робітник. Але я не забуду! Все залічу тобі на карб, і ти мені заплатиш своєю чорною шкурою, так і знай!

Легрі повернувся і вийшов.

— Іди, іди, — мовила Кассі, похмуро зиркнувши йому вслід. — Настане й для тебе день розплати!.. Ну, як ти тут, мій бідний друже?

— Господь бог послав мені ангела, і він затулив пащу левові, — одказав Том.

— Цього разу — так, — сказала Кассі. — Але тепер він на тебе лютим чортом дихатиме. Він не дасть тобі спокою ні на мить, мов той собака пильнуватиме, як би вчепитися в горлянку! Всю кров із тебе виточить по краплі! Я ж його добре знаю!

Розділ XXXVII

Воля

Залишмо на час бідолашного Тома в руках його напасника і вернімося знову до Джорджа та його дружини, яких ми бачили востаннє в колі друзів у фермерському будинку край дороги.

Там-таки лишився й Том Локер, що стогнав і шарпався у незаймано білому ліжку під материнським доглядом тітоньки Доркас і був, на її думку, таким самим неспокійним пацієнтом як, приміром, хворий буйвіл.

Уявіть собі високу на зріст, поважну сірооку жінку в охайному квакерському чепці, що прикриває хвилясті сиві коси; розчесані на проділ над широким ясним чолом. На ній сніжно-біла шийна хустка, кінці якої рівненько з’єднані на грудях, та коричнева шовкова сукня, що шелестить, коли вона ходить по кімнаті.

— От чорті — обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.

— Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів, — мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.

— Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу, — відказав Том. — Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!

Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:

— Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.

— Якого біса я маю думати про такі дурниці? — обурився Том. — Що-що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!

І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.

— А той молодик із жінкою ще тут? — трохи помовчавши, запитав він.

— Еге, — відказала Доркас.

— Нехай рушають до озера, — сказав Том, — і чим скоріше, тим краще.

— Певно, так вони й зроблять, — озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.

— Щоб ти знала, — вів далі Том, — у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!

— Томасе! — мовила Доркас.

— Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка, — сказав Том. — І ще про оту жінку… Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.

— Щось та придумаємо, — сказала Доркас так само незворушно.

А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим. Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.

— Хороші люди, — не раз казав він. — Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!

Довідавшись від Тома Локера, що в Сандаскі на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір’ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.

І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря — зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з-поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте те слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів[26]?

Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації, то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього-от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний вогонь, — для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона — право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.

Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки