Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"

class="p">Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба осяяний яскравим сонцем.

— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наштовхнувся... Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту... А може, він в цю мить стежить за мною?

Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.

— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин.— Певно, горобець,— додав він.

На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він одсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, прочинив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.

— На вашу покоївку напали, Кемпе,— сказав він через двері.

— Що?! — вигукнув Кемп.

— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.

Кемп одкинув ланцюжок, і Едай протиснувся крізь вузенький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною, полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.

— Вашу записку видерли у неї з руки. Налякали її страшенно. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що ви там написали?

Кемп вилаявся.

— Який я був дурень! — сказав він.— Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Уже!

— Що вже? — спитав Едай.

— А ось дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав лист од Неви-димця. Едай прочитав і тихо свиснув.

— А ви? — спитав він.

— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп.— І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.

Едай і собі круто вилаявся.

— Він утече,— сказав Едай.

— Аж ніяк! — заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка. Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав із Кемпо-вої кишені.

— Це — вікно в мезоніні,— зауважив Кемп і перший рушив сходами.

Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно битого скла, а на письмовому столі лежить великий камінь. Обоє зупинились у дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче вистрілили з револьвера, і розсипалася скалками по кімнаті.

— Навіщо це? — спитав Едай.

— Це — початок,— відповів Кемп.

— Чи є якась змога вдертися сюди?'

— Навіть кішці не вдасться це зробити.

— А віконниць нема?

— Тут нема. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!

Знизу долинув тріск дощок, в які гупали чимось важким.

— От клятий! — скрикнув Кемп.— Це, певно... авжеж... Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.

Ще одна шибка розлетілеся на скалки. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.

— Я придумав,— сказав нарешті Едай.— Дайте мені палицю або щось таке. Я піду в поліцію й приведу собак-шукачій. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно спіткала доля попередніх.

— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

— Нема, зайвого принаймні.

— Я принесу його назад,— пообіцяв Едай,— Ви ж тут у безпеці.

Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.

— А тепе.р ходім до дверей,— сказав Едай.

Поки вони розгублені стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

— Виходьте відразу,— сказав Кемп.

Через секунду Едай був уже на ганку, і двері за його спиною господар зачинив знову на засув. Якусь хвилину Едай вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися з ганку. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.

— А заждіть хвилинку,— промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.

— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий. Кожен нерв у нього був напружений.

— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок,— попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.

— Дуже шкодую, але не можу,— трохи хриплим голосом відповів Едай, облизуючи губи.

Голос, здалось йому, звучав ліворуч од нього, і Едаеві спало на думку: чи не вистрілити?

— Куди ви йдете? — спитав Голос.

Обоє зробили швидкі рухи, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.

Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.

— То вже моя справа, куди я йду,— відказав він повільно.

Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлис» коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарили в зуби, і з руки в нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитися за чиюсь слизьку ногу, спробував підвестися й упав знову навзнак.

— Прокляття! — вигукнув Едай.

Голос засміявся.

— Я вбив би вас, тільки шкода кулі,— сказав Голос.

Едай бачив у повітрі, футів за шість од себе, націлений

у нього револьвер.

— Ну? — сказав Едай, сідаючи.

— Вставайте! — звелів Голос.

Едай встав.

— Слухайте,— суворо сказав Голос,— тільки без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу,