Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній.

Тому впровадження визначення "Велика Вітчизняна війна" в масову свідомість "народів СССР" (і російського, і поневолених ним у різні часи інших народів) є цинічним єзуїтством совєтських пропагандистів та політкомісарів історіографії.

Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 1917 -1920-х роках, хотів би зазначити, що фарисейство совєтсько-російської історіографії існувало від часів т. зв. встановлення совєтської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції "громадянська війна" і "герой громадянської війни". Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої… Якби це справді була громадянська війна, то для її переможців визначення "герої" не підходить, бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам.

Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі — навіть після формального проголошення незалежності своїх держав — продовжують жити в полоні ідеологем своїх поневолювачів.

І ветеран Другої світової війни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю участю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців — союзників німців?

Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку?

Петро Дяченко в роки Другої світової війни співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу — волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду "Вільна Україна". Попри немолодий вік та тяжкі наслідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917 — 1920-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак — щоб захистити Батьківщину.

Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?!

Мій батько міг зустрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової війни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.

2002–2010 рр.

На світлині — Микола П'ЯВКО-КОВАЛЬ, гвардії капітан совєтської армії, батько упорядника книги. З оригіналу.

У Пикуличах вшановано борців за волю України

Щороку до міста Перемишль, що нині в Польщі, з'їжджаються українці вшанувати борців за волю України. На Пикулицькому українському військовому цвинтарі, що на околиці Перемишля, поховано дві тисячі українських вояків, серед них і Чорних запорожців.

Уперту неділю після Зелених свят в українських храмах Перемишля служать поминальну літургію по вояках Армії УНР. У неділю ЗО травня 2010 ро: ку в Українському кафедральному соборі УГКЦ у Перемишлі літургію провів архієпископ, митрополит Іван Мартиняк. Правили й у інших православних храмах. Після літургії з кожного храму хресною ходою українці підійшли до межі Перемишля, де зустрілись, а тоді під супровід Львівського військового зразкового духового оркестру під керівництвом полковника Миколи Орача всі разом попрямували в Пикуличі на цвинтар. На чолі великої колони несли хрест із хоругвами, майоріли й синьо-жовті прапори.

Співорганізаторами дійства стали Чорні запорожці з Перемишля. До них долучилися козаки і козачки Козацького стрілецького братства (Львів і Луцьк), козаки з Прикарпатської Січі Українського козацтва зі Львова та їхні побратими з Черкащини та Кіровоградщини. Найчисленнішою громадою приїхали депортовані краяни, об'єднані в товариство "Надсяння". Вшанували полеглих і представники влади зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Самбора та Києва.

По полеглих воїнах тужив тулумбас Чорних запорожців, люди клали до хреста вінки та квіти, члени ОУН разом з козаками стали в почесну варту.

"Ще не вмерла України ні слава, ні воля" під супровід оркестру співала вся українська громада.

Соломія ІСЬКІВ, Козацьке стрілецьке братство

НАРИСИ

Борис Монкевич. Військовий та історик

"Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії… Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію…" — так починає свою книгу "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" сотник Армії УНР Борис Монкевич.

І ось 1917 року сталося. Одразу після Лютневої революції почало стихійно формуватись Вільне козацтво. Виявилося, що "войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках". Століття неволі не знищили в народі військового духу. І це засвідчило здатність українців до самостійного державного життя.

Книга Монкевича "Слідами новітніх запорожців…" — про славу української зброї, а якщо конкретніше — про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від Сарн на Волині до Харкова — через Житомир, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і звільнення його від більшовиків. Важливо, що Борис Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.

Борис Монкевич народився 25 березня 1896 р. в с. Баговиці Кам'янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). До 1910 року жив у Кам'янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Одесу. 1915 року закінчив там реальну школу, а наступного року — Одеську військову школу. В 1916–1917 рр. прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.

"(У) 1917 році після революції, - стверджував він у своєму "Списі життя", — (я) перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації". Був старшиною першого полку української армії — 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Борис Монкевич — учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Кругами…

Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорунжий Монкевич не покинув служби в Українському війську.

Подальша його доля пов'язана з 4-м Запорозьким ім. гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника. Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 — травень 1920).

У листопаді 1920 р. Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник