Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

(згодом видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР "На хвилях життя". Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. У червні 1924 р. він звертається до керівництва академії із проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо "Особисту справу Бориса Монкевича" почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року…

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів. Перша відома його публікація з'явилась у "Календарі Червоної Калини на 1923 р.". Називалась вона "Крути: з давно пережитого". Наступні, відомі мені, публікації виходять вже 1927 року в журналі "Табор", що видавався у Варшаві, - "Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)" та "Піонери Українського війська". 1928 року у Львові виходить його надзвичайно цінна книга "Слідами новітніх запорожців…". У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, у яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема "Короткий список старшин запорожців" та "Список лицарів Залізного хреста" (який ми публікуємо в цій книзі).

Наступного, 1929, року у Львові Борис Монкевич видає нову свою книгу — "Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців" (значну її частину в 1950-х роках з дозволу автора використав Петро Дяченко у своїх спогадах "Чорні запорожці").

Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: "Бій під Кругами", "Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.", "Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)", "Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.", "Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.", "Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)", "З останніх днів боротьби".

Запитаймо себе: а що ми читали з цих публікацій?..

Отак ми знаємо історію Визвольних змагань свого народу…

У передмові видавництва до другого видання споминів "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" (Нью-Йорк: Т-во запорожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: "Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий… Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських "Наполеонів", Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями… Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки…"

Борис Монкевич написав ще і другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою "Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана". Та, як виглядає, не знайшлося видавця. І цей рукопис, напевно, втрачений. Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам'ять нашого народу не переривалася.

Пам'ятаймо його — і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам'ять про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1937. — Збірник 7. — С. 104 А.

Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 -30-х рр. XX ст. у Польщі. — С. 75.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 4–5.

Українська революція і державність (1917–1920 рр.). — Київ, 2001. -С. 342, 351, 364, 365, 441, 444, 523, 541.

Особиста справа Бориса Монкевича. ІДДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1584, арк. 1–8.

На світлині — Борис МОНКЕВИЧ. Копія.

Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

Олександр Шаруда народився 1901 року в с. Шишаках на Полтавщині у старокозацькій родині. Ще малим любив слухати оповідання дідуся про походи козаків на турків і ляхів. Ці розповіді закарбувалися в його пам'яті, напевно, й викликали бажання самому стати, як виросте, козаком, захисником Батьківщини. Мрії ці дуже швидко здійснились…

Миргородську гімназію Сашко не закінчив її, бо п'ятнадцятилітнім хлопцем утік на фронт. 1916 року, потайки від батьків, переповнений бажання боротися з німцями, вирушив до Петрограда. Військову службу почав на Балтійському флоті та згодом перейшов до одного з петроградських полків, у складі якого в лютому 1917 р. став учасником революції.

Повернувшись у рідні Шишаки, Сашко взявся за просвітянську роботу. Допомагав і дядькові Юстиму організовувати Вільне козацтво. А коли наприкінці березня 1918 року до його села несподівано завітав Богданівськии курінь, Сашко вирішив стати до його лав, ще й товаришів намовив. На цей раз родину про своє рішення сповістив. Батько відповів:

— Якщо йдещ за нашу справу, то благословляю. Якщо ж, не дай Боже, підеш проти свого народу, то забудь, що в тебе був батько.

"Батько поклав на мене хрест, а мама повісила на шию маленьку ікону Божої Матері, - згадував Олександр Шаруда. — То була остання моя розмова з ним і останнє побачення. Його заповіт я все життя зберігав у серці і ніколи, навіть при найтяжчих обставинах, не забував і не забуду до кінця мого життя".

Так сімнадцятилітній хлопець став козаком-богданівцем. Разом з ним пішов до війська й дядько Юстим. їхня частина вирушила на Полтаву. Вибивши з неї більшовиків, стали на переформування, адже командир Запорозької дивізії Зураб Натієв віддав наказ розгорнути Богданівський курінь у 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. "Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати".

Несподівано дядько Юстим, який приглядав за небожем, отримав окреме завдання від командира і мусив повертатися для його виконання додому. Прощаючись, сказав:

— Можливо, Сашко, нам не доведеться зустрінутися на цьому світі. Ідеш на святе діло, благословляю тебе. Стій твердо, борися проти всіх, хто посягне на нашу дорогу Батьківщину. Пам'ятай, що ти син України і нащадок козаків, які клали голови за свої землі, народ і права. Бережи себе, будь розважний, а коли зайде потреба, то зложи свою голову за праве діло…

Голову за правеє діло поклав сам Юстим — він загинув від ворожої кулі в 1920-х