Читати книгу - "Під куполом"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 319
Перейти на сторінку:
Бо налякана.

Пайпер згадала, як, побачивши матір з дитиною на узбіччі, вона подумала, що там лежить кимсь покинутий мішок зі сміттям. І саме так їх і сприймали ті, хто це зробив. Вона підвелася.

— Я піду з нею побалакаю.

— Саме тепер це не дуже вдала ідея, — сказала Джинні. — Вона на седативах, до того ж…

— Хай спробує, — промовив Твіч. Обличчя він мав бліде. Руки зчеплені між колін. Безупинно потріскував кісточками пальців. — І щасти вам, преподобна.

13

Очі в Саммі були напівзаплющені. Вона їх повільно відкрила, коли Пайпер сіла поряд з її ліжком.

— Ви… та, хто…

— Так, — узяла її за руку Пайпер. — Мене звуть Пайпер Ліббі.

— Спасибі вам, — сказала Саммі, і її очі знову затуманилися, почали заплющуватися.

— Віддячиш мені тим, що назвеш тих, хто тебе зґвалтував.

У напівзатемненій кімнаті — теплій, бо шпитальний кондиціонер було вимкнуто — Саммі похитала головою.

— Вони сказали, що зроблять мені зле. Якщо я розповім. — Вона позирнула на Пайпер. Коров'ячим поглядом, сповненим тупої покори. — Вони можуть зробити зле й Малюку Волтеру також.

Пайпер кивнула.

— Я розумію, тебе налякали. Але скажи мені, хто вони були. Назви їхні імена.

— Ви що, мене не чуєте? — Вона дивилась тепер повз Пайпер. — Вони сказали, що зроблять зле…

Пайпер не мала на таке часу, дівчина могла відключитися в будь-яку мить. Вона вхопила Саммі за зап'ястя.

— Мені потрібні їхні імена, і ти мені їх назвеш.

— Я не смію, — з Саммі знов почали сочитися сльози.

— Ти мусиш, бо, якби я тебе не підібрала, ти б зараз уже була мертвою, — вона помовчала, а потім почала вганяти ніж ще глибше. Пізніше вона може пожаліти про це, але не зараз. Зараз ця дівчина в ліжку лише лежала на перешкоді між Пайпер і тим, що вона бажала знати. — Не кажучи вже про твого сина. Він би теж помер. Я врятувала тобі життя, врятувала його, я вимагаю їхні імена.

— Ні, — проте дівчина дедалі слабшала, і якоюсь часткою своєї душі преподобна Пайпер Ліббі цьому раділа. Пізніше їй стане огидно; пізніше вона думатиме про себе: «Ти нічим не відрізняєшся від тих мужиків, насильство є насильством». Але зараз тут була присутня насолода, як насолода була в тому, щоб здирати зі стіни і шматувати дорогоцінний плакат, авжеж.

«Мені це подобається, бо від цього боляче, — думала вона. — Боляче в моїм серці».

Вона нахилилася над заплаканою дівчиною.

— Прочисти собі вуха, Саммі, бо ти мусиш почути, що я тобі скажу. Вони зробили це раз, вони зроблять це знову. І тоді, коли оприявниться якась інша жінка з кровоточивою піхвою, а то ще й вагітна дитям когось з тих ґвалтівників, я прийду до тебе, і я скажу…

— Ні! Перестаньте!

— Що ти посприяла цьому. Це ти була там і підбадьорювала їх.

— Ні! Це не я, то Джорджія! Джорджія їх підбадьорювала, — заридала Саммі.

Пайпер відчула холодну відразу. Жінка. Якась жінка була там. У голові її червона тріщина розійшлася ще ширше. Скоро вона почне вивергатися лавою.

— Назви мені імена, — повторила вона.

І Саммі назвала.

14

Джекі Веттінгтон і Лінда Еверет сиділи в машині перед «Фуд-Сіті». Крамниця, замість восьмої, сьогодні мусила зачинитися о п'ятій. Їх сюди послав Рендолф, бо вважав, що раннє закриття може спричинитися до безладдя. Недотепна ідея, бо в супермаркеті було майже порожньо. На парковці стояло хіба що з десяток машин, а кілька клієнтів, які ще скуплялися, рухалися мляво, ніби одночасно дивилися якийсь спільний дурний сон. Обидві поліціянтки бачили тільки одного касира, підлітка на ім'я Брюс Ярдлі. Замість кредитних карток, хлопець приймав тільки готівку й розписки. М'ясний прилавок виглядав убого, проте курчат там було ще повно, а більшість полиць із консервами й сухими харчами були щільно запаковані бляшанками й коробками.

Вони чекали, поки супермаркет покинуть останні покупці, коли задзвонив Ліндин телефон. Вона поглянула на екран і відчула укол страху в животі. Дзвонила Марта Едмандс, котра доглядала Дженілл і Джуді, поки Лінда й Расті були на роботі — а на роботі вони перебували майже безперервно з тої пори, як опустився Купол.

— Марта? — спитала вона, молячись, щоб там нічого не трапилось, щоб Марта просто спитала її, чи нормально, якщо вона зводить дівчаток на майдан, або ще щось таке. — Марто, у вас все гаразд?

— Ну… так. Авжеж, загалом, — Лінду вгризла тривожність, яку вона дочула в голосі Марти. — Але… ти знаєш про оті судороги?

— О Господи… У неї був напад?

— Гадаю, так, — сказала Марта, і поспішила додати: — Вони зараз у повному порядку, розмальовують картинки в сусідній кімнаті.

— Що трапилося? Розкажи мені!

— Вони сиділи на гойдалці. Я займалася моїми квітами, готувала їх до зими…

— Марто, прошу! — скрикнула Лінда, аж Джекі торкнулася її руки.

— Вибач. Почала гавкати Оді, тож я обернулася. Я запитала: «Сонечко, з тобою все гаразд?» Вона не відповіла, просто злізла з гойдалки і сіла під нею, ну там, знаєш, де ямка, що її ногами вичовгали? Вона не падала, нічого такого, просто сама сіла. І дивиться прямо перед собою і плямкає губами, як ото ви мене попереджали, що таке може бути. Я підбігла… ну, трішки її струснула… а вона й каже… зараз, згадаю…

«Ось воно, — подумала Лінда. — Зупиніть Гелловін, ви мусите зупинити Гелловін».

Але ні. Там було дещо зовсім інше.

— Вона каже: «Рожеві зірки падають. Рожеві зірки падають рисками». А тоді ще: «Тут так темно, тут так гидко тхне». Тоді вона очуняла і зараз у нас все в порядку.

— Слава тобі, Господи, — промовила Лінда, а тоді вже переключилася думкою на п'ятирічну доню. — Аз Джуді все гаразд? Це її не налякало?

У телефоні зависла довга пауза, а потім Марта зробила видих:

— Ох.

— Що ох? Що мусить означати це твоє ох?

— Так це було з Джуді, Ліндо. Не з Дженілл. Цього разу це трапилося з Джуді.

15

— Я хочу погратися в ту іншу гру, про яку ти казала, — говорив Ейден до Каролін Стерджес, коли вони були зупинилися на майдані побалакати з Расті. Інша гра, котру вона мала на увазі, називалася Червоне Світло, хоча Каролін майже не пам'ятала її правил — не дивно, якщо останній раз грала в неї, коли їй самій було років шість чи сім.

Проте, щойно вони опинилися перед деревом у просторому дворі «пасіянату», правила їй тут же пригадалися. І, як не дивно, згадав їх також Терстон, котрий не просто готовий був пограти, але, як здавалося, цього прагнув.

— Пам'ятайте, — повчав він дітей (котрі самі

1 ... 106 107 108 ... 319
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під куполом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Під куполом"