Читати книгу - "Під куполом"

часів Першої світової війни, але більше не небезпечне. Люди, котрі прибули сюди, отримали бойове хрещення. Вони команда. Її команда.

Вона усміхнулася.

— Над цим я подумаю.

12

Уперше, починаючи з того часу, як Джинні Томлінсон почала ходити шпитальними коридорами, вона безперервно бігала, кидаючись на гучне верещання викликів, що звучали, як погані новини, тож зараз у Пайпер не було можливості побалакати з нею. Вона й не намагалася навіть. Вона просиділа у вітальні достатньо довго, щоб уявити собі картину: троє людей — двоє медиків і одна волонтерка на ім'я Джина Буффаліно — опікуються цілою лікарнею. Вони справлялися, проте ледь-ледь. Коли Джинні нарешті повернулася, йшла вона повільно. З опущеними плечима. В одній руці в неї метлялася чиясь медична картка.

— Джинні? — спитала Пайпер. — Усе гаразд?

Пайпер подумала, що Джинні зараз огризнеться, але, замість бурчання, та подарувала їй змучену посмішку. І сіла поряд.

— Гаразд. Тільки втомилася, — вона помовчала. — І ще, Ед Карті щойно помер.

Пайпер взяла її за руку.

— Мені дуже жаль це чути.

Джинні стисла її пальці.

— Не треба. Ти знаєш, як жінки говорять про пологи? Ця легко народжувала, а та важко.

Пайпер кивнула.

— Смерть дуже схожа на це. Містер Карті довго тужився, а тепер він уже розродився.

Пайпер ця ідея здалася красивою. Вона подумала, що могла б використати її в проповіді… хоча тут же усвідомила, що людям не захочеться слухати проповідь про смерть цієї неділі. Тобто якщо Купол нікуди не подінеться.

Якийсь час вони просто сиділи. Пайпер намагалася придумати, як їй найкраще запитати про те, про що вона мусила запитати. Врешті-решт запитання не знадобилося.

— Її зґвалтували, — промовила Джинні. — Скоріш за все, не один раз. Я боялася, що Твічу доведеться випробувати себе в накладанні швів, але якось мені вдалося зупинити кровотечу вагінальним тампоном, — вона помовчала. — Я плакала. На щастя, дівчина не була достатньо притомна, щоб це зауважити.

— А дитя?

— Загалом здорове вісімнадцятимісячне створіння, але воно теж завдало нам переляку. Невеликі судороги. Мабуть, через перебування на сонці. Плюс зневоднення… голод… ну, і власне поранення, — Джинні провела рукою навскіс собі по чолу.

У коридорі з'явився Твіч і приєднався до них. Вигляд він мав такий, наче на світові роки віддалений від себе колишнього, бадьористого балакуна.

— Чоловіки, які її зґвалтували, також поранили дитя? — голос Пайпер звучав рівно, але в її умі зяяла тонка червона тріщина.

— Малюка Волтера? Гадаю, він просто впав, — промовив Твіч. — Саммі щось казала, ніби там розвалилася колиска. Я з її слів не все розібрав, але майже певен, що то була просто випадковість. Тобто ця частина історії.

Пайпер зачудовано подивилася на нього:

— Так от що вона примовляла. А я думала, вона водички просить.

— Я певна, що вона хотіла пити, — сказала Джинні. — Але в її хлопчика дійсно подвійне ім'я — Малюк Волтер. Вони його назвали так на честь блюзмена, здається, той грає на губній гармоніці. Вона з Філом… — Джинні показала жестами, як затягуються травою і затримують в легенях дим.

— О, Філ, то було дещо більше за простого курія маривани, — сказав Твіч. — Коли йшлося про наркотики, він був багатоцільовою особистістю.

— Він помер? — спитала Пайпер.

Твіч знизав плечима.

— Я його не бачив десь з весни. Якщо й так, то врешті здихалась.

Пайпер подивилася на нього осудливо.

— Вибачаюся, преподобна, — злегка уклонився їй Твіч і обернувся до Джинні. — А є вісті від Расті?

— Йому треба трохи відпочити, — відповіла вона. — Я наказала йому піти геть. Він скоро повернеться, я певна.

Пайпер сиділа між ними, з вигляду спокійна. Усередині неї ширшала червона тріщина. У роті оселився кислий присмак. Вона згадала той вечір, коли батько заборонив їй піти на скейт-арену в молі через те, що вона наговорила якихось грубощів матері (тінейджеркою грубощі сипалися з Пайпер Ліббі, як з дірявого мішка). Вона пішла нагору, подзвонила подружці, з якою домовлялася зустрітися, і повідомила ту подружку — абсолютно приємним, перфектно рівним голосом, — що, мовляв, плани змінилися, дещо трапилося і вона не зможе з нею побачитися. Наступного вікенду? Звичайно, угу, аякже, щасливо порозважатися, ні, зі мною все гаразд, бай. А потім влаштувала погром у своїй кімнаті. Закінчила тим, що здерла зі стіни улюблений плакат «Оазиса»[233] і пошматувала його на клапті. На той момент вона вже хрипло плакала, не через жаль, а в черговому нападі тієї люті, що прокочувалися через її підліткові роки, як урагани п'ятої категорії. Десь посеред цього безумства нагору піднявся тато і стояв у дверях, уважно дивився на неї. Нарешті, помітивши його, вона почала задирливо дивитися йому в очі, задихаючись від думки, як вона його ненавидить. Як вона ненавидить їх обох. Якби вони вмерли, вона б жила зі своєю тіткою Рут у Нью-Йорку. Тітка Рут уміла жити весело. Не те що дехто. Він простягнув до неї руки, простягнув з відкритими долонями. Це був якийсь такий ніяковий жест, такий, від якого розсмокталася її лють і ледь не розсипалося на друзки її серце.

— Якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе, — промовив він, і тоді вже пішов геть, ступаючи коридором з похиленою головою. Вона не грюкнула за ним дверима. Вона прикрила їх, дуже-дуже тихо.

Це був той рік, коли вона визначила часті спалахи гніву для себе пріоритетом номер один. Вбити їх цілком означало вбити частину себе, але вона відчувала, що, якщо їй не вдасться в чомусь фундаментально змінитися, вона залишиться п'ятнадцятирічною надовго, дуже-дуже надовго. Вона почала вчитися самоконтролю, і в більшості випадків це вдавалося. Коли відчувала, що контроль вислизає, вона згадувала батькові слова і ті його відкриті долоні, і те, як він повільно йшов коридором верхнього поверху в будинку, де вона виросла. Через дев'ять років, коли він помер, під час жалобної служби вона промовила: «Мій батько сказав мені найважливішу в моєму житті річ». Вона не уточнила, що саме він їй колись сказав, але мати знала; вона сиділа на передній лаві в церкві, настоятелькою якої тепер була її дочка.

За останні двадцять років, коли вона відчувала страшне бажання накинутися на когось — і часто це бажання було на межі контролю, бо люди вміють бути такими дурними, такими вперто тупими, — вона зверталася по батькові слова: якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе.

Але зараз червона тріщина поширювалась і вона відчувала старе бажання кидатися будь-чим. Дряпати шкіру до кривавого поту.

— Ти не питала її, хто це зробив?

— Звісно, що питала, — відповіла Джинні. — Вона не каже.