Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

хлопами. Не менш сильне невдоволення викликало у людей і те, що їх повели воювати проти своїх же: у кого кум на Запоріжжі був, у кого брат, у кого син, а в кого батько. І що ж це виходить, своїх кровних родичів на догоду панам убивати? Тому на Чорну раду прийшла більшість козаків. У світлі смолоскипів Тимофій помітив серед них і іноземних жовнірів. Гляди бува — іноземні! Своїх же українців одягли іноземцями-найманцями, та ось лишень душу перемінити людям не змогли. Зі старшини разом із простими козаками прийшов тільки один Ілляш. Але він скептично слухав Ганжу.

— Скільки ви воювали, скільки своєї крові пролили, а що ви за це дістали? Лише приниження й утиски! Ми боремося за віру й козацтво, за весь народ український! За що вам краще стояти — за костели чи за святі церкви? Ідучи проти нас, ви проллєте кров своїх братів, а хіба не одна земля нас породила? — палко питав Ганжа. — Та й згадайте про те, що відняті всі ваші привілеї. Відняті жадібними панами, а на ваші шиї таке ярмо надівають, що й онуки ваші скинути його не зможуть! Скільки ж можна так жити? Нас зібралося вже чимало! Та ще з нами йде Тугай-бей, мурза перекопський, зі своєю ордою. Вирішуйте, брати, кому допомагати: рідній землі або клятій польській короні, яка відплатить вам рабством та неволею!

Із самого початку гарячої промови Ганжі Ілляш хотів було щось сказати, заперечити, але біля нього, немов нізвідки, з’явився Марко і, міцно схопивши за плечі, ніби обнявши по-дружньому, приставив до боку кинджал.

— Не варто, пане. Неввічливо перебивати, коли людина говорить. Ти ж, вельможний пане, добре вихований, на відміну від нас, простих козаків. І голосно кричати, немов п’яний біля корчми, не будеш, — ввічливо прошепотів йому Марко і трохи натиснув кин­джалом у бік полковника.

Ілляш прогарчав щось нерозбірливе, але все ж замовк, і спроб перервати Ганжу більше не робив.

Промова Ганжі викликала живий відгук — козаки обурено загомоніли, зашуміли: «Дожили до такої ганьби, що своїх же братів ідемо вбивати! Та скільки можна це терпіти? Самі виберемо собі отамана, як споконвіку було! Повернемо свої привілеї, заслужені кров’ю!»

Марко, який досі міцно тримав Ілляша, спостерігав, як майстерно підставлені Кричевським люди викрикують потрібні репліки, направляючи думки натовпу людей у потрібне річище. Ілляш спробував вирватися, але Марко сильніше натиснув кинджалом, проколов одяг і злегка шкіру, прошепотівши: «Не рипайся, сучий сину!»

У справедливому обуренні, яке зростало серед козаків, хтось із самої гущі натовпу викрикнув: «Смерть ляхам! Смерть старшинам! На піки всіх зрадників козацького братства!»

Пожежа гніву та обурення спалахнула швидко — майже миттєво поширилася звістка в усі байдаки, і на них першими підскочили ті з жовнірів, які були українцями. Почалася нещадна різанина.

Козаки, які скинули окови зі своїх душ, безжально вбивали найманців, кидаючи їхні тіла у воду. Ненависного Барабаша зарізали просто в човні й викинули його тіло в річку разом з улюбленою флягою, міцно затиснутою мертвою рукою. Були перебиті всі поляки-начальники. Марко, який тримав Ілляша, так і не встиг пустити в хід свій кинджал — полковника вирвали з його рук і вбили його ж підлеглі. Марко знизав плечима: ну що ж, одним гріхом на його совісті буде менше.

У короткий проміжок часу була вбита вся старшина, віддана Речі Посполитій, від малого до великого чину. Живими лишилися тільки Михайло Кричевський та Максим Нестеренко, який теж був на боці повстанців.

Не бентежила козаків ця кривава справа — це була війна. Війна за право бути людиною, а не ляським хлопом.

Відібравши королівські корогви й булави в полковників, козаки обрали своїм отаманом Фелона Джеджалія[101], родом татарина, який прийняв православ’я. Водночас Влад скочив на коня, щоб їхати до Жовтих Вод.

— Стій, хлопче! — гукнув його сам Джеджалій. — Скажи Хмелю, нехай направить сюди татар, аби ті довезли нас на своїх конях — вони зазвичай по два із собою водять. Тільки візьми товариша. Мало що трапиться, а так один із вас точно добереться.

Із Владом поїхав Марко, а Тимофій залишився на місці. Троє друзів не брали участі в різанині, так само як і Ганжа. А навіщо? Там і без них було кому орудувати. Реєстрові козаки швидко вивантажували провіант, гармати й бойові припаси — усе це належало доставити до коша в Жовтих Водах.

— Хоч би татари не відмовилися! — шепнув Тимофієві Ганжа. — Не вірю я бусурманам!

— Дарма! Якщо вони пішли з нами, отже, допомагатимуть, чим можуть. Та й Джеджалій не просив би про те, якби не був у них упевнений. Він же начебто татарин! — відповів Тимофій.

— Так, татарин, та лише... — Ганжа зам’явся. — Він же православний, а вони мусульмани!

— Ну то й що! Одне іншому не заважає!

Дійсно, Красунчик не помилився — на світанку з’явилися татари Тугай-бея з кіньми, на яких козаки були перевезені до табору.

Реєстрові козаки вранці 4 травня демонстративно пройшли маршем повз польський табір і під вітальні крики своїх товаришів увійшли до козацького коша, де їх урочисто зустрів сам гетьман.

Пан Стефан, який розраховував на допомогу реєстровиків, зажурився, але не так, аби впадати у відчай. Його військо було набагато сильніше від козацького вже тому, що мало потужну легку й важку кавалерію. Козаки хоч і мали найкращу піхоту й татарських вершників, козирем яких була маневреність, однак перевага не на їхньому боці. Це розумів не так сам молодий Потоцький, як Шемберг. Тому спішно зібрана нарада дійшла висновку, що завтра слід спробувати атакувати повстанців. Поляки були замкнені у своєму таборі, вислати розвідку не мали змоги, оскільки