Читати книгу - "Віннету ІІ"

переконалися, я багато чув про вас із перших вуст. Ми часто говорили про вас. Зустрінете тут ще двох своїх давніх знайомих.

— Діка Стоуна й Вілла Паркера? Нерозлучних друзів Сема?

— Звичайно. Уявляю, як вони зрадіють з вашої несподіваної появи. Семе, хто сьогодні вдома?

— Всі, крім Білла Балчера, Діка Стоуна й Гарріса, які вирушили по м’ясо. Наш маленький сер теж тут.

— Я вже знаю про це. Як вам тут жилося? Червоношкірі не турбували?

— Дякую, сер, як у Бога за пазухою. А що стосується червоношкірих, ніяк не згадаю, коли востаннє бачив їх. Моя старенька Лідді, — тут він тицьнув пальцем у свою допотопну рушницю, — дуже за ними скучила.

— Як наші пастки?

— Принесли непоганий урожай, качка б мене копнула! Самі побачите, сер. Води у воротах небагато, можете їхати, джентльмени.

Він повернувся до нас спиною, продерся крізь колючі зарослі і знову зайняв свій пост у кущах, а ми поїхали далі. Сем Гоукенс сторожив вхід до «фортеці», і я став уважно роздивлятися довкола, щоб побачити ворота.

Перед нами простяглася вузенька долина, довкола якої височіли стрімкі скелі, зарослі чагарями, до обох бічних скель можна було дотягтися руками, ставши посередині долини. У долині був струмок, на його кам’яному дні не залишалося жодного сліду, а прозора вода струмка стікала до невеличкої ріки, на березі якої ми й увійшли у володіння вестмена. Вогняна Рука повернув там, ми поїхали за ним, повільно пересуваючись проти течії. Тепер я нарешті зрозумів слова Сема Гоукенса, бо води у струмку справді було небагато. Ми проїхали зовсім трохи, і перед нами раптом ніби зімкнулися скелі, здавалося, це кінець шляху. Але, на мій подив, Вогняна Рука їхав собі далі, і я побачив, як він зникає просто в скелі. Віннету — за ним, і коли я доїхав до цього загадкового місця, то побачив, що лише там густі зарослі плюща не заплітали каміння, як це було всюди довкола, а були лише своєрідною завісою й одночасно входом до тунелю, у якому стояла густа темрява. Ми дуже довго їхали в пітьмі, петляючи звивинами лабіринту, аж поки перед нами знову заясніло денне світло, і ми опинилися в іншій долині, дуже схожій на ту, з якої щойно виїхали. Ця долина була значно більша і з усіх боків оточена скелями. Кущі оперізували майже бездоганне коло долини, де табун коней і мулів мирно щипав травичку. Біля них ліниво бродили пси, схожі на вовків, з тієї особливої породи, яку індіанці використовують для охорони своїх овечих табунів. Осторонь від них, висунувши язики, на траві лежала зграя інших собак — маленьких пімо, які дуже швидко набирають ваги і м’ясо яких, як і м’ясо пуми, вважається вишуканими ласощами.

— Оце і є моя «фортеця», — вимовив Вогняна Рука. — Тут нам не загрожує ніяка небезпека.

— Чи можна проникнути сюди іншим шляхом? — запитав я.

— Ні. З іншого боку сюди не проникне навіть миша. Індіанці й не здогадуються про існування цієї долини.

— Як же ви її відкрили?

— Якось на полюванні я погнався за єнотом, і він привів мене сюди. Я, звичайно, зробив долину своїм володінням.

— І ви жили тут сам?

— Спочатку сам. Я не раз рятувався тут від індіанців, а потім зібрав моїх товаришів, ми спільно полюємо й справляємося з зимовими клопотами.

Пролунав пронизливий свист, і з кущів почали виходити люди, яких навіть недосвідчена людина з першого погляду розпізнала б як вільних громадян Дикого Заходу. З радісними вигуками вони оточили нас, плескали по плечах, радісно тиснули руки. Серед них був і мій друг Вілл Паркер, він так зрадів, побачивши мене, що поводився, немов клоун. Паркер по-дружньому привітався і з Віннету. Посеред цього галасу, який можна було собі дозволити тільки тому, що місце було так надійно сховане, Віннету тихенько вислизнув із натовпу, розсідлав коня, поплескав його по шиї, даючи зрозуміти, що той має сам подбати про свою вечерю, і відійшов убік.

Нашого господаря оточили з усіх сторін і закидали питаннями, тож він не мав змоги приділити нам увагу. Як і Віннету, я пустив коня пастися, а сам почав оглядати долину. Мабуть, колись, у доісторичні часи, розпечені кам’яні маси роздулися від внутрішньої напруги, немов мильна бульбашка, і луснули. Сонце, вітер і дощі за тисячу років зруйнували кам’яну твердиню й обернули гігантську вирву на долину, а струмок, що б’є з-під землі, проклав у скелях тунель, через який ми й проникли сюди.

Я йшов краєм долини уздовж стрімких скель. То тут, то там я бачив печери, входи до яких закривали шкури диких тварин. Це були печери для житла і зберігання провізії. Адже там, як я зрозумів, жило чимало людей. Та, судячи з кількості скво, яких я побачив дорогою, ще чимало чоловіків були на полюванні і повернуться, мабуть, аж на початку зими, а то ще недовго чекати. На високому виступі стояв курінь, до якого вела вузька стежка з вирубаними в кам’яній стіні сходинками. Я вирішив піднятися туди, щоб оглянути долину зверху.

Коли я вже був нагорі, з куреня вийшов хлопчик і, не помічаючи мене, став біля самого урвища, прикрив долонею очі від сонця і дивився вниз, у долину. Одягнений він був у строкату мисливську сорочку з грубої тканини, пошарпані штани й маленькі мокасини, вишиті бісером і прикрашені голками дикобраза. На голові була зав’язана червона хустка, й такого ж кольору шалик оперізував його тонку постать.

Почувши шум кроків, хлопчик озирнувся, і я зрадів, упізнавши Гаррі.

— Гаррі! Я не вірю своїм очам, чи це ти? — вигукнув я й радісно кинувся до нього, але очі хлопчика дивилися на мене холодно і вороже.

— Якби це не було можливо, сер, ви б мене тут не зустріли, — відповів він. — Але привілей запитувати маю радше я. За яким правом ви порушили спокій нашого табору?

«Невже я заслужив таке хамство?» — подумки запитав