Читати книгу - "Маг"

Нас розбудив стукіт, двері прочинилися. У шпарину ввірвалося сонячне світло. Побачивши, що ми ще лежимо, прибулець залишився надворі. Я глянув на годинника. Доходила десята. Я одягнувся й вийшов. Пастух. Здаля подзенькувала тронками отара. Оперіщивши ґирлиґою двох великих вівчарок, що вищирялися на мене, він видобув із кишень кожушка обгорнуті листками щавлю головки сиру — нам на сніданок. За кілька хвилин вийшла Алісон, запихаючи блузку в джинси і мружачись від сонця. Ми поділилися з пастухом рештками грінок та апельсинів і зужиткували останні кадри фотоплівки. Гаразд, що він прийшов. Алісон уже вирішила, що повернулися наші колишні стосунки, і ця певність відображалася в її очах так само виразно, як чорним по білому. Вона зламала кригу, а мені належало скочити у воду.

Чабан звівся, потиснув нам руки й, відійшовши зі своїми лютими собацюрами, залишив нас наодинці. Алісон простяглася на осонні, на пласкій брилі, що правила нам за стіл. Ранок випав теплий, як у квітні, й не дуже вітряний, небо осліплювало блакиттю. Ген далеко дзвеніли тронки, ген високо співала пташка, голосом подібна до жайворонка.

— Я б хотіла залишитися тут назавжди.

— Мушу віддати позичену машину.

— Це я тільки мрію висловила. — Алісон задивилася на мене. — Сядь-но ось тут. — Ляснула долонею по камені. У прикипілих до мене сірих очах сама щирість і простодушність. — Ти вже пробачив мені?

Я нахилився, цмокнув її в щоку й опинився в таких міцних обіймах, що звалився на Алісон. Ми зашепотіли одне одному на вухо.

— Скажи, що ти цього хотів.

— Я цього хотів.

— Скажи, що ти й досі мене трішки кохаєш.

— Я ще й досі тебе трішки кохаю. — Вона вщипнула мені спину. — Досі дуже кохаю, — виправився я.

— І ти одужаєш.

— Умгу.

— І більш не ходитимеш до цих гидотних бабищ.

— Не ходитиму.

— Це ж нерозумно — платити, коли маєш усе задурно. А на додачу — кохання.

— Знаю.

Втупившись у її волосся, розсипане на камені за дюйм-два від моїх очей, я старався налаштуватися на признання. Але ж викласти таку правду — це все одно, що наступити на квітку, яку ліньки обійти. Я спробував встати — Алісон учепилася за плечі, й довелося дивитись їй у вічі. Якусь мить я зміг витримати її прямий, відкритий погляд, а тоді вивільнився, відвернувся й сів.

— Що сталося?

— Нічого. Просто цікаво мені знати, що це за підступний бог спонукав таку милу дитину, як ти, вбачати щось добре в такому лайні, як я.

— Згадалась мені одна річ. Гасло у кросворді. Трапилося мені кілька місяців тому. Ти готовий відгадати? — Я кивнув. — «У цій химерній жінці загубила свій порядок більша частина Ніколаса». Шість літер.

Трохи поміркувавши, я усміхнувся.

— Це речення закінчувалося крапкою чи питальним знаком?

— Моїми сльозами. Як завжди.

Над нами заспівав птах — порушив запалу тишу.

Ми рушили в дорогу. Що нижче спускалися, то теплішало. Літо йшло нам назустріч.

Алісон йшла попереду, тож тільки зрідка бачила моє обличчя. Я силкувався дійти ладу зі своїми почуттями. Мене досі дратувало, що вона так зважає на тілесні справи — на одночасний оргазм. І хибно вважає його коханням, не розуміючи, що кохання — це щось інше… це таїна стриманости, ухиляння, відведених губ в останню мить перед поцілунком і відходу лісовою стежкою. На Парнасі — не де-небудь! — я раптом утямив, що неделікатність Алісон, її невміння ховатися в метафорах мали б мене дратувати й зануджувати, як ото зануджують нехитрі наївні віршики. А однак у якийсь незбагненний спосіб їй завжди вдавалося по-куглярському спритно обходити всі бар’єри, які я ставив поміж нами. Як ото справдешня сестра, вона вдавалася до не дуже порядних засобів впливу. Завжди могла навіяти чуття нашої глибокої внутрішньої подібности й знівелювати наші відмінності в поглядах і смаках.

Алісон почала розповідати про себе, про свою долю стюардеси.

— Господи, яка мова може бути про свіжість вражень! Ця свіжість триває хіба що кілька перших рейсів. Попри те, що весь час нові люди, нові міста, нові романчики з вродливими пілотами… Ці бевзі мало не всі мають нас за одну з їхніх вигод у польоті. Вважають, що ми стоїмо в черзі й не можемо дочекатися, коли вони зволять нас ощасливити своїми жалюгідними, уцілілими в боях за Англію пісюнами.

Я засміявся.

— Ніко, це не смішно. Заживо гниєш у цій клятій бляшанці. А назовні така воля, такі простори… Часом кортить шарпнути за ручку аварійного люка й здиміти в тих просторах. І падати… одна хвилина чудесного вільного лету без пасажирів…

— Це несерйозно.

— Серйозніше, ніж тобі здається. У нас таке зветься депресією від чарівливости. Коли наскрізь просякаєш штампованою дешевою чарівливістю й тратиш людську подобу. Щось таке, як… ото часом після старту так заморочишся роботою, що й не знаєш, чи високо забрався літак. А тоді раптом глянеш в ілюмінатор — і тебе ошелешує… І з цією депресією подібно. Зненацька усвідомлюєш, наскільки далеко ти відбігла від себе справжньої — такої, яка є. Чи такої, яка була колись… Поганенько я пояснюю.

— Аж ніяк. Дуже добре.

— Тоді відчуваєш, що тобі ніде нема місця. Як знаєш, у мене й так були клопоти з отим місцем. В Англії неможливо жити.