Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

символ було визнано доречним для святкування ювілею папи. Далі рухалися загони легких кіннотників у барвистих формах дворянських родів Орсіні, Колонні, Савеллі, Конті й бозна-кого іще, потім сенатори з герольдом, який тримав яскраво-червону хоругву з золотими літерами S.P.Q.R., що означає Senatus Populusque Romanus; [122] не обійшлося й без найвищого представника справедливості, monsignore de la giustizia,[123] в золотому шоломі, з опущеним заборолом, – цим, можливо, він натякав на свою сліпоту, – і з оголеним мечем; він ступав на чолі групи катів та їхніх поплічників, котрі несли шибениці і різні дрібні знаряддя для тортур – кліщі і таке інше, що на публіку справило величезне враження. Коронним номером шестя були алегоричні колісниці, й заради цих алегоричних колісниць, власне через одну з них, капітан д’Обере й розказував про славну процесію з нагоди дня народження папи так докладно. Так от, у першій колісниці, попереду, їхав Орфей, який супроводжував грою чи то на лірі, чи то на лютні – в цих тонкощах капітан не розбирається – спів хлопчиків у білих сорочечках з золотими янгольськими крильцями на спинках, а в другій – ну, що було в другій колісниці? Цього Петр не відгадає, навіть якби він гадав тисячу років.

Петр, який вирішив, що на цьому страшному світі його вже ніщо не здивує, заправив у штани шовкову, оторочену мереживом сорочку, яку йому позичив дон Бласко Аббондіо де Асеведо, і тільки після цього запитав якомога байдужіше:

– Ну? І що ж було в тій другій колісниці?

Капітан спершу й сам не зрозумів, що являє собою сцена, зображена в другій колісниці. Це був натяк на якийсь палац чи замок, а перед паперовою брамою цього палацу чи замку бовваніли дві постаті, одна біла, стояча, друга чорна, лежача. Біла постать стискала в руці меча, чорна тамувала долонями кров, яка нібито цебеніла їй із серця. Капітан д’Обере споглядав це, споглядав і ні про що під час цього споглядання не думав, та раптом у голові йому майнуло, що цей паперовий палац чи замок трохи нагадує, звичайно, дуже приблизно й туманно, герцогський палац у Страмбі – такі ж самі вікна, вежа, фасад і взагалі.

– Герцогський палац у Феррарі, кажуть, дуже схожий на палац у Страмбі, – зауважив Петр.

– Так, схожий, – погодився капітан д’Обере, підкручуючи вуса. – Тільки на тому паперовому палаці, як я відразу помітив, унизу, там, де насправді знаходяться в’язничні вікна, а під ними рів, великими червоними літерами було написано: «СТРАМБА».

– Ти ба! – здивувався Петр.

– Отож-бо й воно, я на це й справді дивився, наче з неба впав, – сказав капітан д’Обере, роздратований Петровою байдужістю, в якій відчув фальш. – Але потім я раптом глянув на поміст чи сцену, де лежала та чорна постать, яку виставляв лицедій з вимащеним у чорне обличчям, а ділянкою серця – в червоне, з диявольськими ріжками на сітці, котра покривала його волосся. І там було щось написано, і від того, що там було написано, мені перехопило дух.

Задоволений ефектом, який справили його слова, капітан д’Обере випростав довгі ноги, звів брови і заходився розглядати носки своїх черевиків.

Петр був молодий і занадто палко любив життя, щоб зміг довго витримати роль стомленого авантурника, якого вже ніщо не цікавить і ніщо не може здивувати.

– То що ж, карамба, було написано під тою чорною постаттю? – запитав він.

Капітан д’Обере відкашлявся, а тоді відповів:

– Там було написано: «Герцог Танкред д’Альбула зі Страмби».

– Не може бути! – вигукнув Петр.

– Mais si, mon petit,[124] – сказав капітан. – Але це ще дрібниця в порівнянні з тим, що було написано на підвищенні, на якому стояв білий лицедій з мечем. – І він знову втупився в носки своїх черевиків.

– І що ж там було написано, pour l’amour de Dieu?[125] – запитав Петр.

– За те, що ви так гарно запитуєте по-французькому, скажу вам не зволікаючи, – відповів капітан д’Обере. – Там було написано: «П’єтро Кукан да Кукан».

– Не може бути! – вдруге вигукнув Петр.

– Mais si, mon petit, – теж удруге сказав капітан.

– Це неможливо!

– En effet,[126] це неможливо, але це факт, і я бачив це на власні очі.

– Слово честі?

– Скільки я знаю, ви не дуже вірите слову честі, – зітхнув капітан. – Але я, навпаки, дуже високо його ціную, отож даю вам слово честі, що в моїй розповіді нема нічого висмоктаного з пальця, нічого вигаданого, і що все це – чистісінька, цілковита правда.

Петр, уже вмитий і одягнений, сів поруч із капітаном на свої відбиті сідниці, відчувши при цьому страшенний біль, але не подав навіть виду.

– Це означає, що я знову пропав, – сказав він за хвилину.

Капітан здивувався.

– Тобто як, чому і яким чином?

– Мені все ясно, – сказав Петр. – Папа запрошує мене на аудієнцію й хоче дати своє благословення у винагороду за те, що я вбив герцога Танкреда, котрий був у Його святості на поганому рахунку.

– Саме так, – підтвердив капітан. – Саме про це я й довідавсь, коли після закінчення процесії розпитав у першого-ліпшого перехожого. У Римі тільки й мови, що про це, горобці на деревах – і ті про