Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

усміхнувся на думку, що знає таке мудрувате слово). Коттар, сидячи біля пана де Шарлюса, щоб ближче зійтися зі своїм сусідою і «проломити кригу», бликав поверх скелець і моргав куди частіше, ніж за перших зустрічей, без колишньої плохости. Пенсне вже не було перепоною для його доброзичливих позирків — їхня приязність, посилена усмішками, бризкала за скельця. Барон, який легко помічав собі подібних, не сумнівався, що Коттар їхнього десятка і заграє з ним. Але він одразу присадив професора, напустивши на себе холодність збо-ченців, фудульних із тими, кому вони подобаються, і медово облесних із тими, хто подобається їм. Зрештою, хоч би скільки, збочивши від правди, ми розводилися про щастя бути коханим, у якому нам, овва, відмовляє доля, є один закон для всіх і йому підвладні не лише Шарлюси; істота, якої ми не кохаємо, але яка кохає нас, нам нестерпна. Від такої істоти, від такої жінки, про яку ми не скажемо, що вона кохає нас, а скажемо, що вона «в’язне» до нас, ми воліємо іншу, хоча та інша позбавлена її чару, її шарму, її інтелекту. А щоб вона відзискала для нас усі ці високі прикмети, їй треба нас розкохати. З цього погляду роздратування, викликане у збоченця чоловіком, який йому не подобається і який домагається його ласки, може здатися хіба що кумедним спотворенням цього загального правила, але таке роздратування виявляється куди різкіше. Тоді як більшість чоловіків намагаються не показати свого роздратування, хоч би яке сильне воно було, збоченець немилосердно зганяє його на тому, хто його в ньому викликає, але, певна річ, не на жінці (наприклад, пан де Шарлюс не показував, що він роздратований, принцесі

Ґермантській, бо її почуття до нього хоч і дошкуляло йому, але водночас і лестило). Та коли збоченець бачить, що інший чоловік палає до нього жагою, то, може, через те, що така жага для нього незрозуміла так само, як його власна жага незрозуміла іншим; може, через роздратованість в’їдливими чіпляннями, в яких він не бачить нічого поганого, коли чіпляється до когось сам, але які, коли чіпляються до нього, здаються йому збоченням; може, з метою реабілітувати себе вибухом гніву в ситуації, коли це йому прощається; може, зі страху викриття, який нараз охоплює його, коли жага, зав’язавши йому очі, штовхає його на нові вибрики; може, зі злости на те, що двозначне поводження партнера кидає на нього тінь, — хоча сам він не озирався б на задні колеса, якби йому сподобався молодик, гнався б слідком за ним, лупав би на нього очима в театрі, хай би навіть із молодиком були приятелі, наражаючи цим його на сварку з ними, — він, той збоченець, щойно на нього витріщиться чоловік, йому не любий, присаджує його: «Ласкавий добродію! За кого ви мене берете?» (хоча інший брав його саме за того, ким він є), при потребі дає йому паца по шиї, а тому, хто знає необачного зальотника, висловлює своє обурення: «Як, ви знаєтеся з цим свинтюхом? Дивна ж у нього манера дивитися на інших!.. Ну й норови!» Пан де Шарлюс так далеко не заривався, але вдавав із себе ображеного і холодного, як це роблять нелегковажні (а тим паче, легковажні) жінки при людях, які вважають їх за легковажних. Зрештою збоченець у присутності іншого збоченця бачить перед собою не тільки плюгавий образ самого себе, образ неживий, здатний лише вразити його самолюбство, а й другого самого себе, живого, проворного на те, щоб діяти в тім самім дусі й відбити в нього любчика, а отже, можливого причинця сердечних мук. Отож-бо з інстинкту самозбереження він ладен паплюжити такого суперника і в очах людей, які можуть зашкодити тамтому (при чому збоченець № 1 не боїться пошитися в брехуни, коли він шпетить збоченця № 2 перед людьми, які можуть знати про те, яким життям живе він сам), і в очах молодика, якого він «підхопив», якого можуть йому перелюбити і якому треба втокмачити, що те, що, ощаслививши його, може собі дозволити з ним він, було б катастрофою всього його життя, якби той дозволив так само поводитися з ним комусь іншому. Пан де Шарлюс, мабуть, чи не був заклопотаний небезпекою (безперечно, уявною), яку професор Коттар, чиї усмішки він розумів не так, як слід, нібито становив для Мореля; тож збоченець, який йому не подобався, був для нього не лише карикатурою на нього самого, а й очевидним суперником.

Якби купчик, зупинившись у провінційному містечку з наміром осісти тут поки віку й торгувати рідкісним крамом, побачив, що на тій самій торговиці, якраз напроти нього, конкурент теж торгує тим самим крамом, це б його ошелешило не менше, ніж якогось де Шарлюса, прибулого сюди пожирувати в загумінку, коли б той у день свого приїзду наразився зненацька на дідича чи стрижія, чий кшталт і штиб промовляють самі за себе. Купчик повсякчас дихає лихим духом на конкурента; лихий дух іноді переходить у чорну меланхолію і коли в купчика погана спадковість, у нього з’являються симптоми шаленства, від якого він зцілюється, тільки наважившись розпродати свій інтерес і кудись переїхати. Сказ у збоченця ще несамовитіший. Йому миттю стрілить у голову, що дідича та стрижія надить до його молодого товариша. Йому не досить сто разів на день торочити приятелеві, що стрижій і дідич — зарізяки і що спілкування з ними — ганьба; він мусить, як Гарпагон, день і ніч чувати над своїм скарбом; він устає вночі, щоб справдити, чи його не вкрали. Завдяки цьому невсипущому пильнуванню — з певністю ще більшою, ніж сила потягу і розпізнані спільні норови, і майже такою самою, як особистий досвід, ця єдина надійна підпора, — збоче-нець ловить іншого збоченця на гарячому швидко і майже непомильно. Він може ошукатися лише на мить, але інтуїція допомагає йому вхопити тропи. Ось чому і пан де Шарлюс недовго блукав манівцями. Через мить йому сяйнуло, що Коттар не одного з ним тіста книш і що загравання цього чоловіка не страшне ні йому (барона воно тільки допекло до живих печінок, та й годі), ні Морелеві, за якого він справді спершу потерпав. Коротше, пан де Шарлюс заспокоївся, а що й досі перебував під чарами зустрічі з двоснастою Венерою, то вряди-годи блідо всміхався Вердюренам, навіть не розтуляючи рота, а тільки морщачи кутики уст, ще й на мить світив очима (і це він, такий закоханий у мужність!), достоту,