Читати книгу - "Чінгісхан"

зарипіли на весь степ і зникли в хмарах куряви. Поперед монгольського війська їхав Субудай-багатур. Він віз у торбі голову київського князя Мстислава Романовича, його сталевий з позолотою шолом і нагрудний золотий хрест на ланцюжку. Вкрите шрамами забруднене грязюкою обличчя Субудая кривилося, — це він так посміхався, уявляючи собі, як він покладе свою дорогоцінну торбу перед золотим троном «потрясателя всесвіту» Чінгісхана непереможного…

Позад війська їхав з своєю сотнею розвідників похмурий Джебе-нойон. Він не віз ніякої здобичі і тягнув сумну, як виття вітру, пісню про голубий Керулен, золотий Онон і про широкі степи монгольські…

Монголи попрямували на північний схід до ріки Ітіль і далі через південні відроги Уралу до рівнин Хорезму. Кипчацький степ звільнився від грізного війська монголів і татар. Вони зникли так само раптово й незрозуміло, як прийшли. Після їхнього відходу деякі кипчацькі племена повернулися до своїх спустошених кочовищ, інші перекочували в угорський степ й до пониззя Дунаю. Тоді і кипчацькі, і руські князі думали, що татари ніколи більше не повернуться, і проводили день за дцем, як і раніш, у сварках і розбраті, не готуючись до нової війни і не підозрюючи, що Чінгісхан задумав новий, ще більш страхітливий набіг на захід…

Частина четверта
КІНЕЦЬ ЧІНГІСХАНА


Розділ перший
ЧІНГІСХАН НАКАЗАВ ПОВЕРНУТИ КОНЕЙ

Після сміливої втечі султана Джелаль ед-Діна Чінгісхан послав випробуваних полководців Балнойона і Дурбай-багатура до Індійської країни в погоню за султаном.

Вони помчали різними шляхами, але не знайшли його слідів. Учиняючи по дорозі погроми, монголи спалили міста, якими володіли союзники Джелаль ед-Діна хани Аграк і Азам-Мелік.

Заготувавши плоти і навантаживши їх катапультами і круглим камінням, придатним для метання, монголи спустили плоти вниз річкою Сінду і прибули до міста Мультана. Там вони почали обстрілювати це багате місто з каменеметальних машин. Неприступні стіни, індійські війська, що весь час прибували, і нестерпна спека примусили одягнених в овечі шкури монголів припинити облогу і повернутися в гори до Чінгісхана.

Великий каган ховався від спеки серед високих гірських хребтів у селищі, оповитому хмарами, і начебто забув про всі військові справи. На вечірніх бенкетах Чінгісхан слухав казкарів і співачок, які співали перських і китайських пісень. Нові танцюристки, які нещодавно прибули після двох років подорожі з китайської столиці, виряджені в золотисте шовкове вбрання, бігали по темно-лілових афганських килимах. Вони показували мистецтво танцю, розмахуючи довгими рукавами, наслідуючи політ ширококрилих птахів, або, звиваючись у клубки, як змії, розкручувались і кружляли в хороводах.

Тут захворіли маленький син Чінгісхана Кюлькан і його молода мати Кулан-Хатун: обоє лежали на шовкових подушках, вкриті шубами, і скаржились то на холод, то на жар. Чінгісхан щодня приходив до хворих, всовував їм у рот шматочки цукру, сидів біля них і питав, де сьогодні болить?

Кулан-Хатун плакала і скаржилась на біль у всьому тілі.

— Це духи тутешніх гір мучать тих, хто лишається в цьому лихому місці, — говорила вона. — Ти бачив, які тумани підіймаються з глибини ущелин? Це душі забитих твоїм військом немовлят. Я і маленький Кюлькан помремо тут. Тільки вода глибокого Керулену вилікує нас. Відпусти нас назад до рідних монгольських степів.

Чінгісхан сердився:

— Сама без мене ти нікуди не поїдеш. А я повинен раніше завоювати другу половину всесвіту.

Кулан-Хатун плакала ще дужче. Чінгісхан послав по великого радника китайця Єлю Чу-цая. Той прийшов негайно з великою книгою в руках. Побачивши його, Кулан-Хатун схопилася, вирвала книгу, кинула на килим і сама лягла на неї.

— Зараз ми дізнаємося, що скаже небо! — сказав Чінгісхан.

— Я не хочу знати, що буде зі мною, — відповіла Кулан. — Буде те, що я захочу. А я хочу повернутися на береги Керулену, і всі у нашому війську цього хочуть…

Чінгісхан підводив і опускав брови, сопів і нарешті сказав:

— Досі не було таких противників, яких би я не перемагав. Тепер я хочу підкорити смерть. Якщо ти, безтурботна і непокірлива Кулан-Хатун, будеш рядом зі мною, смерть до тебе не доторкнеться. Якщо ж ти від мене поїдеш, то таємна отрута в страві або стріла, що вдарить з темряви, понесуть тебе за хмари… — Потім Чінгісхан звернувся до Єлю Чу-цая, наймудрішого з його радників: — Ти обіцяв приставити мені шаманів, чаклунів, лікарів і мудреців, котрі знають, як виготовити напій, що дає безсмертя. Чому я досі їх не бачу?

— По них послано надійних людей, і всі вони мають незабаром сюди з’явитись. Але ти йдеш з військом так швидко і так далеко, що всі ці знаючі люди не можуть наздогнати тебе…

Чінгісхан бачив, що Кулан-Хатун дедалі дужче хворіє і її квітуча краса швидко зникає. Маленький син її Кюлькан так само, як і раніше, лежав поруч схудлої, змарнілої матері. Тоді каган став виявляти неспокій і ні в чому не знаходив розради. Він часто говорив про смерть і питав у лікарів спосіб для продовження життя. Багато хто пропонував чудодійні напої. Чінгісхан наказував цим лікарям самим вживати їхні ліки, а потім рубав їм голови, спостерігаючи, чи вони не залишаться часом живі.

Особливу засмученість каган став виявляти після битви монголів біля фортеці Балтан, коли ворожа катапульта влучила стрілою, великою, як спис, в Мутугана, улюбленого внука, Джагатаєвого сина. Він мав стати