Читати книгу - "Спартак"

знімаючи із середнього пальця лівої руки золоту каблучку з великим топазом, і простягла його жерцеві.

— Не тут, не в храмі, — відповів потитій, квапливо ховаючи каблучку. — Я вкажу твоїм вірним воїнам місце, де вони будуть чекати… неподалік… у дубовому гаю… поблизу дороги… Гай цей ніби навмисне створений для цього…

* * *

Евтибіда влаштувала для потитія розкішний бенкет, сама ж тим часом покликала до себе свого вірного Зенократа і, швидко віддавши наказ, відпустила його.

Глупої ночі Евтибіда одягла сталевий шолом, перекинула через праве плече перев'яз, на якому висів невеличкий гострий меч, і вийшла з табору із жерцем, котрий устиг хильнути зайвого і не надто твердо стояв на ногах. На відстані декількох кроків за Евтибідою і Айєм Стендієм йшли два кремезні каппадокійці, озброєні з голови до ніг. Це були раби Марка Красса.

Поки вони йдуть до храму Геркулеса Оліварія, зазирнемо на мить у Темесу. Ось уже три дні, як Спартак підготував флотилію. Він чекав лише непроглядної ночі, аби перевезти п'ятнадцять тисяч гладіаторів на зібраних суднах. Щойно зайшло бліде сонце, що протягом цілого дня ховалося за сірими й чорними хмарами, Спартак, передбачаючи, що ніч буде глупа, наказав трьом легіонам знятися з табору, розташованого на березі, і вантажитися на судна. Граніку він наказав теж рушати разом з ними і з настанням темряви велів розпустити вітрила на вітрильниках, а решті спустити на воду весла й рушати.

Флотилія гладіаторів тихо відпливла з Темеси у відкрите море. Але вітер, що нагнав благодатні густі хмари, продовжував завзято дути з берегів Африки і, попри зусилля мореплавців, відносив їх до берега Бруттії й не, даючи змоги повернути до берегів Сицилії.

Без утоми працюючи веслами, гладіаторам удалося досить далеко відплисти, але на світанку море стало особливо бурхливим, лютував вітер. Судна рушили до берега.

П'ятнадцять тисяч повсталих зійшли на пустельний берег біля Нікотери. Звідси було вирішено рушати у гори. Гранік надіслав до Спартака легке судно з десятьма солдатами на чолі з центуріоном, щоб доповісти про ситуацію, що склалася. Тим часом два каппадокійці разом з Евтибідою і жерцем прибули у храм Геркулеса Оліварія. На відстані півтора постріли з лука, вище гаю, стояв невеличкий будинок, де був розташований аванпост гладіаторів.

— Послухай, Ерцідане, — сказав пошепки своєю рідною мовою один із рабів іншому, — треба постаратися взяти цю молоду амазонку живцем.

— Ми так і зробимо, Аскубаре, коли вдасться. Бо, сказати по правді, якщо вона чинитиме опір мечем або кинджалом, я впораюся з нею двома ударами. Якщо звідси ми чуємо шепіт гладіаторів, то вони почують крики цієї плаксухи.

— Звичайно, почують, і миттю з'являться тут — тоді нам кінець. До аванпосту гладіаторів відстань усього лише два постріли з лука, а до нашого табору — в тисячу разів більше.

Каппадокійці замовкли, поринувши у роздуми.

Раптом серед шелесту листя на деревах ясно зачувся шум кроків. Неподалік хтось ішов серед чагарників, у яких сховалися раби.

— Хто йде? — приглушеним голосом запитав Аскубар, оголюючи меча.

— Хто йде? — повторив Ерцідан.

— Мовчіть, — вимовив жіночий голос, — це я, Евтибіда… Не звертайте уваги на те, що робиться за вашою спиною, спостерігайте за дорогою.

Все це вона вимовила пошепки, наблизившись до каппадокійців. Потім грекиня заглибилася в зарості чагарника і незабаром раби вже не чули нічого, крім шуму вітру.

— Коли маленька амазонка підійде ближче, на відстань дванадцяти-п'ятнадцяти кроків, ми випустимо в неї дві стріли: одну в серце, другу в шию… Запевняю тебе, кричати вона не буде. Що скажеш на це?

— Молодець, Аскубаре… Непогано…

— Так і зробимо.

Тим часом стривожена Евтибіда ходила довкола, немов прагнучи прискорити наближення світанку. Вона сподівалась, що Мірца в цей час вийде з міста і вирушить до храму. Час здавався їй вічністю. Нарешті вона побачила, що густі хмари почали слабко забарвлюватися у блідий жовтогарячий колір. Вона зітхнула з полегшенням: це були перші провісники зорі. Вона знову глянула на дорогу, що веде до будиночка, і тихенько пішла у бік аванпосту. Та не ступила вона й двохсот кроків, як приглушений, але грізний голос змусив її зупинитися, окликнувши:

— Хто йде?

Це патруль гладіаторів вийшов на світанку оглянути околиці. Евтибіда, нічого не відповідаючи, повернулася спиною до патруля і спробувала безшумно й швидко вислизнути в гай. Патруль, не отримавши відповіді, рушив туди, де зникла Евтибіда. Незабаром утікачка наблизилися до гаю, на межі якого з натягнутими луками стояли каппадокійці.

— Ти чуєш шум кроків? — запитав Аскубар Ерцідана.

— Чую.

— Будь напоготові.

— Зараз же пущу стрілу.

Світанок уже розсіював густий морок ночі, але раби, не цілком ясно розпізнавали, хто це був, і помітили тільки маленького воїна, що швидко наближався до них.

— Це вона, — ледь чутно сказав Аскубар.

— Так… на ній панцир… шолом… фігура маленька… Це неодмінно жінка.

— Це вона… вона.

І каппадокійці, прицілившись, одночасно спустили тятиву лука. Обидві стріли зі свистом вилетіли і вп'ялися — одна у білу шию, а друга, пробивши срібний панцир, у груди Евтибіди.

Довгий, пронизливий, несамовитий крик пролунав слідом за цим. Аскубар і Ерцідан одразу почули шум кроків і гучний наказ: «До зброї!..»

Обидва каппадокійці кинулися тікати у напрямку римського табору, а деканові й чотирьом гладіаторам перепинило шлях тіло Евтибіди, що впала на дорогу й тепер лежала у калюжі крові. Грекиня голосно стогнала й хрипіла, але не могла вимовити жодного слова.

Гладіатори нахилилися над тілом, і, піднімаючи її з землі, всі п'ятеро одночасно запитували, хто вона і як її поранили.

Тим часом сонце вже зійшло, і гладіатори, поклавши Евтибіду край шляху, притулили її спиною до стовбура дуба. Вони зняли з неї шолом і, побачивши, що по плечах умираючої розсипалося густе руде волосся, вигукнули в один голос:

— Жінка!

Вони нахилилися над нею й, подивившись в обличчя, що вкрилося смертельною